Читать «Життєписи дванадцяти цезарів» онлайн - страница 117

3. Ще з юнацьких літ значних зусиль докладав до вивчення вільних наук, а деякі свої спроби навіть видавав. Проте навіть це не допомагало йому здобути повагу до себе чи навіть вселити якусь надію на краще майбутнє. 2. Матір Антонія називала його виродком серед людей, якого природа почала та не закінчила, і коли вона звинувачувала когось у тупості, то говорила, що він дурніший, аніж її син Клавдій. Августа, його бабуся, ніколи не ставилася до нього з повагою, говорила з ним надзвичайно рідко, а якщо й давала йому настанови, то у коротких різких листах або через вісників. Його сестра Лівілла, зачувши, що він колись буде імператором, голосно й привселюдно проклинала жахливе та недостойне майбутнє римського народу. Тут подаю витяг із деяких листів Августа, його старшого вуйка, де є висловлювання про Клавдія.

4. “Якось на Марсових іграх я говорив, дорога Лівіє, як ти й просила мене, із Тиберієм, що робити з твоїм онуком Тиберієм. Ми разом дійшли згоди, що слід вирішити раз і назавжди, як нам необхідно діяти щодо нього. Адже якщо він зовсім здоровий, чи краще скажу повносправний, то чому ж маємо сумніватися, чи давати йому хід по всіх рангах та ступенях, по яких уже пройшов його брат? 2. Але якщо ж відчуємо, що він слабий та понівечений тілом, і розум у нього потьмарений, то нам не слід виставляти людям його самого, та й нас, як причину для насміхання, адже вони лише шукають, з чого б то глузувати і знущатися. Ми ж бо завжди будемо клопотатися, роздумуючи про кожен окремий його крок, якщо заздалегідь не обговоримо, чи він може виконувати громадські обов’язки, чи ні. 3. Щодо твого питання, то я особисто нічого не маю проти, аби він тепер відповідав за бенкет для жерців на Марсових іграх у тому разі, якщо буде терплячий та дослухатиметься до порад Сильванового сина, свого родича, — щоб не натворив чогось такого, що призвело б до підозр та насміхань. Мені видається недоречним, аби на видовищах він сидів у пульвінарі, бо тоді на нього дивитимуться більше, ніж на самі видовища. Також-думаю, що не слід йому підніматися на Албанську гору, а також залишатися у Римі в дні латинських ігор. Чому ж тоді не може бути префектом Рима, якщо може виходити разом з братом на гору? 4. Ось таку думку маю про все це і вважаю, що нам слід раз і назавжди все вирішити, аби щоразу не вагатися поміж надією та страхом. Якщо хочеш, то можеш дати прочитати Антонії частину мого листа”. Ось ще другий лист: 5. “Поки тебе немає, щодня запрошуватиму юного Тиберія на обід, аби він постійно не обідав наодинці зі своїм Сульпіцієм чи Атенодором. Я волів би, щоб він пильніше та не так легковажно вибирав собі того, чиї рухи, одяг та ходу хоче наслідувати. Насправді він бідний та зовсім нещасний: адже у відповідальних справах, де його розум не відсутній, достатньо виявляє благородність своєї душі”. У третьому ж листі: 6. “Щоб я вмер, якщо твій онук Тиберій не може сподобатися мені, коли декламує, моя Лівіє, і подивляю тому. Бо я не розумію, як він, що так невпевнено говорить, може настільки виразно висловлювати усе, що потрібно, коли декламує”. 7. Немає сумніву, що саме Август постановив після цього, бо ж не залишив йому нічого, крім посади жерця-авгура, навіть спадкоємцем записав його лишень у третю чергу, разом із майже чужими людьми, надавши шосту частину, і все, що йому залишив, обмежувалося вісьмома тисячами сестерціїв.