Читать «Життєписи дванадцяти цезарів» онлайн - страница 119

8. Та це не врятувало його від постійних принижень. Як траплялося, що трішки пізніше від призначеної години приходив на обід, то заледве знаходив собі місце, обійшовши всю кімнату, а якщо прилягав подрімати після обіду, що з ним часто траплялося, то фіглярі кидали у нього оливкові та фінікові кісточки, а часом навіть жартома будили його різками чи батогом. Часто натягали йому на руки сандалі, щоб, раптово пробудившись, потер собі ними лице.

9. Не обходилося й без правдивих небезпек. Насамперед, під час консульства, за те, що він не поспішав встановити статуї Нерона й Друза, братів Цезаря, його заледве не позбавили повноважень. Згодом його постійно допікали різними доносами — і не тільки чужі, але й домашні. Коли було викрито змову Лепіда й Ґетуліка, послали його в Германію разом із легатами, щоб привітати імператора, і тут він потрапив у смертельну небезпеку, оскільки Гай образився та розгнівався за те, що до нього прислали вуйка наче для того, щоб керував ним, хлопчаком: аж до того, що деякі говорили, ніби його вкинули у річку в тому одязі, в якому приїхав. Тож відтоді більше ніколи не давали йому слова у сенаті першому, а завжди останньому з консулярів, зневажаючи його в такий спосіб. Якось навіть відкрили справу про правдивість заповіту, на якому стояв його підпис. Ще пізніше його примусили заплатити вісім мільйонів сестерціїв за вступ на нову посаду жерця, і через це він потрапив у таку скруту, що коли не міг повернути позичену суму, його майно за указом префектів пропонували продати з торгів беззастережно, відповідно до законів про податки.

10. Ось так він і провів більшу частину свого життя, поки в п’ятдесят років якимось дивовижним чином не отримав імператорську владу. Коли зловмисники, готуючи змову на Гая, під приводом, наче імператор прагне спокою, витіснили натовп, у ньому був і Клавдій. Тоді він віддалився у кімнатку, що називалася Гермесовою, а невдовзі, нажаханий звісткою про вбивство, втік у найближчу сонячну галерею та й сховався там за шторами біля дверей. 2. Помітив його звичайний воїн, що випадково пробігав поблизу та звернув увагу на ноги й захотів перевірити, хто там стоїть. Впізнавши його, витягнув звідти й привітав, як імператора: той же зі страху припав йому до ніг. Воїн відвів його до своїх друзів, які гуляли й галасували, бо не знали, куди податися. Вони ж посадили його в лектику і несли по черзі, бо носії порозбігалися, та доправили Клавдія, нажаханого та тремтячого, у табір, а зустрічна юрба жалісно дивилася на нього, так наче його, невинного, вели на страту. Його прийняли у таборі та прилаштували на ніч під охороною, — слабка в нього залишилася віра, хоча й були ще сподівання. У той час консули та сенат разом з міськими когортами захопили форум та Капітолій, намагаючись проголосити загальну свободу. Через народних трибунів запрошували в курію навіть його самого, аби висловив свою думку про ситуацію, однак він відповів, що його стримує сила й необхідність. 4. Зрештою, вже наступного дня, оскільки й сенат зволікав із прийняттям рішення через втому та розмаїття суперечливих думок, і натовп, що стовбичив довкола, вимагав єдиного керівника і вже називав його, — прийняв у всього війська присягу собі на вірність, пообіцявши їм до того ж по п’ятнадцять тисяч сестерціїв кожному — ставши, таким чином, першим із Цезарів, хто купив за гроші відданість воїнів.