Читать «Діалоги» онлайн - страница 19

Які ж поради дає Сенека? Передусім — «рухатись, а не ціпеніти…». Рухатись до себе, щоб потім, давши лад своїй душі, й до інших іти, пам’ятаючи про обов’язки громадянина, людини загалом: «не буває ж такого, щоб зусилля доброго громадянина йшли намарно» — всюди є нагода докласти рук. Навіть коли, зважаючи на загальне зіпсуття, доведеться відійти від суспільних справ, — можна й дома виконувати суспільну роботу: «адже корисним для держави є не лише той, хто висуває кандидатів, захищає оскаржених чи судить у справах війни й миру, а й той, хто виховує молодь, хто при такій нестачі добрих наставників оснащує людські душі чеснотами, зупиняє й напоумлює тих, хто поривається до багатств і розкоші»… «Найгірше, що може спіткати людину, — це бути зітертою зі списку живих ще до смерті» (Спок. V). А смерть, якої люди так бояться, яка скаламучує спокій, власне, додає ціни життю, мало того — робить людину безсмертною: видатні мужі саме «через смерть прийшли до безсмертя» (тема життя і смерті, як і тема часу, — наскрізні у Сенеки). Одне слово, менше нарікати, а більше користати з того, що дає життя.

Але й виборюючи для себе спокій, маємо орієнтуватися на природу, вона ж подає нам зразок чергування: світла й темряви, тепла й холоду… Постійна, без перепочинку, праця виснажує; протиприродні — й самотність без товариства, суворість без веселості, мовчазні (в чотирьох стінах) студії — без спілкування з людьми, без вільного простору… Згадаймо насичені схожими настановами пізніші «Дистихи Катона» чи середньовічний «Салернський кодекс здоров’я» Арнольда з Віланови — хоча б таке: «Зранку на гори високі дивись, під вечір — на море». День — наче в обіймах природи-наставниці: зранку намічаємо собі високу мету — стежку вгору, до вдосконалення; ввечері, озираючись на пройдене, звітуючи перед собою, — готуємося до відпочинку («Не спалося, а ніч, як море…»).

Спокій — «святий» (кажемо: «Дай мені святий спокій»; у Сковороди: «О покою наш небесний»). Генеза цього епітета, через християнство, сягає античних часів: боги втішаються постійним, ясним спокоєм, тому — блаженні, незворушні, на відміну від людей, яким доводиться жити між сміхом — і плачем. А в позаземних, етерних, обширах — лише ясність, «там сміху людського і плачу не чуть»; лики святих, на іконах, навіть не усміхнені — ясні. Саме до такого спокою, постійного й незворушного, до такої ясності духу (душі) стоїчний філософ намагався вивести й людину, прирівнюючи її до богів. І. Франко, загалом симпатизуючи мужній філософії стоїків, не вважав прикметник «святий» постійним епітетом спокою: його слова «Супокій — святеє діло / В супокійнії часи» («Супокій») видаються прямою алюзією до стоїчних похвал спокою: «Та коли в робочу пору / В нашу хату і комору / Закрадаєсь лиходій, / Щоб здобуток наш розкрасти, / Ще й на нас кайдани вкласти, — / Чи й тоді святий спокій?..» І, наче відповідь нашому поетові — Софокл (з «Антігони»): «Отож розумний хай війни сторониться, / А почалась — за край свій хай життя кладе».