Читать «Діалоги» онлайн - страница 18

Але повернімося до «спокою душі». Центральне поняття цього діалогу — грец. «euthymia», добрий стан душі (сковородинське «веселіє серця»); у Сенеки — «tranquillitas», спокій, що одразу в’яжеться з образом спокійної морської поверхні (у нас ця ж метафорика: хвилюватися, обурюватися, заспокоюватися), як її бачить, скажімо, Леся Українка у «Тиші морській»: «…ледве-ледве / Колихає море хвилі». Важливим є тут оте «ледве-ледве»: золота середина між бурею — і повним штилем, коли душа, з природи своєї рухлива, мов ціпеніє, стає інертною, фактично мертвою («мертві душі»); та й сон, що є спокоєм, «розтягнути його на ніч, на день, — матимеш смерть» (із спокійної людина робиться покійною). Серен ще не сягнув того просвітленого стану: його душа, хоч у затишші, але ще «брижиться, як морське чи озерне плесо після бурі» (II), він, скажемо нині, потребує реабілітації, а ще — «віри у самого себе, впевненості у тому, що ступає належною дорогою».

Яка ж причина тієї «морської хвороби», загалом душевного неспокою? Передусім — слабкість здорового глузду (bonae mentis infirmitas), залежність від постійно перемінливих бажань, прив’язаність до всього зовнішнього, неспроможність бути у злагоді з собою, як ліричний герой «Зів’ялого листя», — «сам з собою у роздорі». Невипадково саме у цьому діалозі, як фаховий психотерапевт, Сенека дає точний опис хвороби: «Ось що неминуче стається з тими, хто узалежнює себе від своїх бажань. Усе їхнє життя в постійній невизначеності, все вони насилують себе, вдосконалюючись у недостойних, до того ж і нелегких ділах. А коли їхні зусилля залишаються без винагороди, то проклинають те безкорисне й ганебне діло, але боляче їм не від того, що їхнє бажання було поганим, а від того — що марно старалися… Отож, коли приховуємо причини своєї недуги, сором заганяє всередину всі наші муки, а бажання, затиснуті у глухій без виходу вузині, самі ж себе душать. Тоді-то й тягуча туга підступає, і млявість, і нескінченні хитання розгубленої душі: то вона вагається (братись їй до чогось чи ні), то страждає: за що взялася, те пішло шкереберть. Від того й ті настрої, що спонукають хіба що проклинати своє дозвілля й нарікати на те, що немає їм до чого докласти рук, а ще — заздрість, що вкрай ворожа чиїмсь успіхам, адже знудьгована бездіяльність — то її годувальниця. Такі-от люди прагнуть, щоб усе довкола них валилось, оскільки самі не годні звестись на ноги. Тоді-то, роздратована чужими успіхами, зневірена у своїх, кленучи долю й нарікаючи на часи, душа замикається глибоко у собі, висиджує там, мов у гнізді, свою гіркоту — повна нудьги й відрази до всього» (II) і, нагадаємо ще раз, — до себе самої.