Читать «Книга імен» онлайн - страница 93

— Розумію. — І вона справді розуміла. Він щось приховував. Елізабет знала його досить добре, щоб це усвідомити. — Що ж, — сказала вона, знизуючи плечима, — зате я матиму доволі часу, щоб розробити лінію захисту у справі Пенобскота.

Він притяг її у свої обійми й обцілував усе обличчя.

— Я страшенно тужитиму за тобою, Елізабет. Щохвилини.

— А я за тобою. — Вона поцілувала його ще раз, потім зазирнула йому в очі. — Щасливої дороги, любий.

Він трохи повагався.

— Я тобі зателефоную.

Цієї миті вона достеменно знала, що цього не станеться.

— Не затримуй шофера. — Вона перемогла біль, що розривав їй груди, і відійшла від дверей.

Коли за ним клацнув замок, вона постояла мовчки якусь хвилину, а потім розправила плечі й пішла додому.

Розділ сорок перший

либоко під Лондоном, значно глибше за розгалужену систему метрополітену, започатковану ще в дев'ятнадцятому столітті, у прадавньому скелястому ґрунті зміївся хитромудрий лабіринт. Колись це була пожвавлена, а нині майже забута частина підземки, шахти якої стояли або занедбаними з 30-х років, або опечатаними, а інші й досі використовувалися як велетенські склади та бункери. Багато тунелів відкрили під час Другої світової війни, перетворивши на бомбосховища, а потім забули про них знову.

Мало хто з лондонців пам'ятав, де розташовувалися круті спіральні сходи, що штопором укручувались у землю й вели до тунелів. Ще менше людей знало, що під Тауером — лондонською Вежею, під річкою Темзою в тунелях знову запрацювали гігантські вентилятори.

Едуардо ді Стефано підтримував дружину під лікоть, супроводжуючи її вниз одними з тих кручених сходів. Він усвідомлював, що його обов'язок — улаштувати дружину, втім, прагнув скоріш утекти. Йому конче треба знайти Змія. Якомога швидше.

Коло доклало чималих зусиль, щоб обладнати підземне приміщення, де відбуватиметься фінальний етап Змієвих розвідок, — а самого Змія ніде не було видно. Чортів комп'ютер мав би вже гудіти від напруги в пошуках останнього з імен, а його ще навіть не ввімкнуто! У Ковчегу Змія ніхто не бачив, та й Ерік досі не приїхав.

— Ти звикнеш жити під землею, bella. Але поквапмося — треба тебе поселити. Коло скликає збори за годину.

— Просто покажи мою кімнату, caro. Не треба допомагати мені ані розпаковуватись, ані призвичаюватись.

Високі підбори Флори впевнено цокали металевими сходинками. Зачудовано озирала вона величний, хоч і примітивний антураж. Едуардо бував тут багато разів і описував їй усе, але сама вона вперше побачила Ковчег на власні очі.

Її діти й онуки будуть тут увечері, прилетять із Мілана одразу після заходу сонця. Вона пригадала, як навчала їх у дитинстві пісеньок, готуючи в подорож до возз'єднання з Джерелом. Яка пригода чекає на них!

Вона усміхнулася, дійшовши до першого сходового майданчика, і призупинилася перевести дихання. У Ковчегу вони співатимуть щовечора — стільки вечорів, скільки знадобиться, щоб винищити всіх потаємних і вивільнити душі гносеїв для польоту. Вивільнити від гніту плоті й вознестися до Джерела.