Читать «Книга імен» онлайн - страница 67
Джилл Ґреґорі
Чекаючи, поки вода достатньо прогріється, Йаель присіла на бортик і обмірковувала варіанти дій. Вона знала Аві п'ятнадцять років, і всі ці п'ятнадцять років чула, як він вихваляється своєю безмежною винахідливістю.
Настав час скористатися нею.
Розділ двадцять восьмий
Він знову вимкнув звук телевізора, але кадри з несамовитим полум'ям лісових пожеж і чорним димом палахкотіли на екрані.
Зустрічне полум'я не допомагало. Нічого не допомагало. Лишалося сподіватися, що Гатч зуміє обійти вогонь.
Девід почув, як Йаель перекрила воду в душі, але в голові в нього досі лунав голос Стейсі, яка перелякано викрикувала його ім'я.
— Вони там не відповідають на дзвінки, — гукнув він до Йаелі. — У мене недобре передчуття. — Він відвернувся від вікна й застиг на місці.
Йаель стояла біля свого незастеленого ліжка. Її махровий купальний халат майже розчахнувся, зелені очі здавалися зовсім прозорими від переляку. До горла їй притискав короткий мисливський ніж якийсь білявий здоровань.
Девід придивився: цей тип — велетенський хлопчак. Широкоплечий, як регбіст, він мав обличчя хвацького курсанта з корпусу підготовки офіцерів запасу. Очі в нього якісь дивні — ясно-блакитні, майже білі, і емоцій у них не більше, ніжу м'ячиків для пінг-понгу. Такий собі гібрид центрального захисника університетської футбольної команди та найманого вбивці.
— Відпустіть її, — промовив Девід. У нього пересохло в горлі. Два самоцвіти в кишені зненацька розжарилися, наче гаряче вугілля, й припікали йому стегно. Він бачив, як пульсує вена на шиї Йаелі у якихось міліметрах від леза ножа, що вдавлювалося їй у шкіру.
— Гадаю, ми зможемо дійти порозуміння, якщо ви їй не завдасте шкоди, — почав Девід і зробив один обережний крок уперед. — Насамперед відпустіть її.
— Ми це обговоримо, але
Девід глибоко вдихнув і зміряв гіганта поглядом.
— Я лише посланець, професоре. Покладіть телефон он туди на стіл, — показав він підборіддям, — і скажіть, де щоденник. А ще я заберу все, що вам передав рабин.