Читать «Книга імен» онлайн - страница 59

Сьогодні все мало б іти як по маслу. Дівчисько вже було б у Долині Смерті, волаючи до койотів. «Паскудство. Іще один день... щонайбільше, два, — говорив він собі, — і цей смердючий Ортеґа вже не дихатиме мені в потилицю. Штат Арізона не такий уже великий, щоб дівчисько втекло вдруге».

Ортеґа все більше й більше нагадував Раулеві його діда. Прискіпливий, невдячний. Раніше, коли Ортеґа був Генеральним секретарем ООН, він щедро роздавав похвали, швидко просував Рауля по щаблях Темних янголів. А тепер, коли справа наближається до кінця, став сварливим, як лиха свекруха.

Я вколошкав безліч його ворогів, а тут одна дрібна похибка — і скільки погроз і попереджень! Нібито мене — найдосконалішого, найуспішнішого з усіх Темних янголів — не допустять у Ковчег! Тепер, коли вознесіння неминуче!

От тільки дочекаємося, коли Змій завершить свою роботу, знайде два останні імені.

І чого тільки той Ортега на мене насипався? Як я можу вбивати, доки Змій не скаже, кого саме?

Дівчисько в жодному разі не є проблемою. Те, що сталося сьогодні, — випадкова халепа. Рауль зиркнув на закривавлену пов'язку на руці. Таке начебто мале мишеня — а які гострі зуби! Проте виграла вона лише кілька зайвих годин свого життя.

І за них вона заплатить.

Задзеленчав телефон: надійшло текстове повідомлення. Знову цей Ортега зі свого палацу в Буенос-Айресі. Що ж, недовго йому радіти, хитрій паскуді. Рауль знав, що Ортега подався до Аргентини з єдиною метою — забрати дружину й дітей, щоб допровадити до Ковчега.

Він прочитав повідомлення.

Зміна планів. Хочу особисто вивчити об'єкт. Привези її до тихої гавані. Неушкодженою.

Рауль заціпенів від такого повороту у справах. Тепер дівчисько потрібне їм живою? Яка користь може бути від неї — живої?

Чи не надумали вони доручити її вбивство комусь іншому?

Сердито стиснувши губи, він піддав газу в напрямку до штату Арізона. Ну, це ми ще побачимо.

Розділ двадцять четвертий

БРУКЛІН. НЬЮ-ЙОРК

дова рабина Цві Гольдштейна, тендітна, як молода лань, жінка, занурилась у своє горе. На вигляд їй було не більше двадцяти, втім, вона вже народила своєму чоловікові семеро дітей — за сім років. Найменша дитина, п'ятимісячна дівчинка, ще не могла зрозуміти, що означає сльоза, яка впала їй на жовтий бавовняний светрик. Не могла вона зрозуміти й того, що більше ніколи не побачить обличчя татка над собою, коли той благословляв своїх дітей на початку кожного шабату — дня суботнього.

Capa Лія Гольдштейн і її діти сиділи в напівтемряві свого скромного помешкання. Усі вони тулилися, мов пташенята, на тахті, з якої прибрали всі подушки. На полиці за ними горіла велика поминальна свічка в червоній склянці. Через аварію вона була єдиним джерелом світла в кімнаті. Поруч зі свічкою лежала купа молитовників, якими двічі на день користувалися чоловіки під час відправи в домі.