Читать «Книга імен» онлайн - страница 51
Джилл Ґреґорі
Блондин відкинув ворожку вбік. Дужий латиноамериканець підняв пістолет. З дула вихопився вогонь, куля просвистіла біля Девідового вуха, але той був уже надворі — біг сходами нагору слідом за Йаеллю. Вони кинулися в темряву, чуючи за собою крики старої ворожки.
Місто було чорне, цілковито чорне — мокре, порожнє, налякане громом.
«Дякувати Богу, що так темно», — подумав Девід. Схопив Йаель за руку, і вони наосліп помчали вулицею по глибоких калюжах.
— Сюди! — Кроки за спиною хлюпали дедалі ближче, і Йаель різко повернула ліворуч, потягши його за собою. Вони пірнули в браму якогось особняка. Причаїлися за дверима, по коліна у воді, намагаючись віддихуватися якомога тихіше. Страх стиснув Девідові серце. Вони зіщулились у суцільній пітьмі, неначе двоє щурів у канаві. Запхавши руку в кишеню, він пересвідчився, що камені на місці.
Вулицею просто над ними прогупали кроки. З-під невидимих черевиків в очі хляпнула вода.
Вони затамували подих. Заціпенілі від страху, чекали, що буде далі. Щодалі...
Минула ціла хвилина. Тоді вони нарешті полегшено зітхнули й обережно вийшли зі свого сховку. Швидко перейшли вулицю по глибокій воді й, тулячись до будинків, благословляючи темряву, пішли назад до готелю.
— Як вони нас знайшли? — пошепки запитала Йаель, аж коли вони опинились усередині.
— Може, їх тут більше, ніж ми думали. Може, вони розкидані по всьому місту. — Девід навпомацки йшов у суцільному мороці коридору, доки не налапав двері, що вели на сходи. — Щастя, що ми не на останньому поверсі, — пробурмотів, коли одне за одним вони потихеньку пішли нагору темними сходами.
Притиснувшись до стіни, вони пропустили їх повз себе й мовчки пішли нагору.
На наступному поверсі Девідові здалося, що його сумка вдесятеро поважчала. Він почувався так, неначе несе на плечах вагу всього світу.
Ділон дивився крізь ілюмінатор у чорноту, розмірковуючи, що це — небо чи океан. Більшість пасажирів у напівтемному салоні літака спали, а йому спати зовсім не хотілося. А хотілося випити подвійну порцію шотландського віскі.
Востаннє він бачив єпископа Елсворта в Римі на конференції, яку спеціально проводили на великодньому тижні. Єпископ сам розшукав Ділона й кілька хвилин розхвалював його останню книжку. Але значно довше він розводився про власний проект, що його започаткував у єпархії, — суботній сніданок із читанням Біблії для хлопців із групи ризику.
Ділон відкинувся в кріслі і, примружившись, згадував перстень із рубіном, який Елсворт мав на пальці того дня; згадував його спокійне світло в променях сонця на п'яца, коли єпископ жваво розмахував руками.
Тоді Ділон нічого не знав про історію цього каменя. Тільки багато років по тому він дізнався про його значення. І коли Девід показав йому інший, схожий, камінь, він збагнув, що має робити. Насамперед переконати Девіда поїхати до Брукліну.