Читать «Книга імен» онлайн - страница 46

— Ні, дякую. Не впевнена, що взагалі зможу колись заснути, — пробурмотіла вона.

— Зможеш, зможеш, не сумнівайся. Там, куди ми їдемо, ніхто вас не знайде.

Гатч був здорованем — височенним, із широкими, як у бика, плечима. Він колись служив у флоті, тож був спеціально навчений битися й захищати. Від нього віяло спокоєм і впевненістю, і вона знала, що має заспокоїтись і розслабитись. Але чомусь не могла. У темряві вчувалася загроза, а її ворог не мав обличчя.

Вона міцніше обійняла Стейсі. Руки трохи затерпли.

Крізь темряву Мередіт вдивлялась у світло фар на іншому боці автомагістралі, подумки благаючи Бога, щоб Гатч не помилився і щоб їх і справді ніхто не знайшов. Цей день почався цілком буденно, а тепер усе змінилося. Їй здавалося, що вона стала зовсім іншою жінкою. Тепер вона біженка, вона страшенно боїться. Не за себе, за іншу людину, дорожчу для неї за все на світі.

— Спробую ще раз додзвонитися до Девіда. — Вона потяглася по сумочку з мобільником.

— Спробуй, спробуй. — Гатч натиснув на газ, обганяючи величезний автофургон. — Його телефон чомусь постійно перемикається на голосову пошту.

— Цілком можливо, що він її перевіряє, — саркастично зауважила Мередіт.

— Щось мені підказує, що Девід робить усе можливе, — спокійно відповів Гатч. — Він сам тобі подзвонить.

Коли він подзвонить, — думала Мередіт, стиснувши губи та насилу стримуючи лють, — йому доведеться пояснити, чому хтось намагається викрасти мою доньку.

Розділ сімнадцятий

оли Девід закінчив розповідь, Джадд Вонамейкер тихо присвиснув. Він переводив здивований погляд із напруженого обличчя Девіда на втомлене обличчя Йаелі й намагався усвідомити почуте. Нарешті він заговорив:

— Це схоже на наукову фантастику, Девіде. Ламед-вовники, таємні культи, що намагаються здолати Бога...

— Не забувайте ще про знищення світу, — спокійно додала Йаель.

Джадд зітхнув.

— Не був би ти сином Боба Шепарда, я би просто розсміявся тобі в обличчя й пішов геть. Та оскільки я тебе знаю... — Проникливі сірі очі свердлили Девіда. — Не знаю, що й думати.

— Так, Джадде, це схоже на якусь маячню, але небезпека дуже реальна. Гносеї та їхні Темні янголи справді існують. Сьогодні вони нас мало не вбили. — Девід нервово схопився за край стола.

— Якщо не вірите, що гносеї намагаються знищити світ, — втрутилася Йаель, — то вийдіть на вулицю й подивіться, що там діється. Це не звичайна злива. Скажіть, ви пригадуєте, щоб іще колись місто так потопало у воді? У всьому світі все пішло шкереберть. Усе розладналося. Це не випадково.

— Може, подзвонити Президентові? — уїдливо запитав Джадд. Це був напівжарт, напіввиклик.

Девід витяг із сумки щоденник.

— Можете зачитати йому оце.

Він пересунув записник у червоній шкіряній палітурці на протилежний бік стола. Джадд дістав із нагрудної кишені окуляри. Мовчки розгорнув щоденник і проглянув кілька сторінок.

— Це перелік імен.

— Особливих імен, як запевняють рабини, — пояснив Девід. — Пам'ятаєте, у дитинстві я впав із даху разом із Кріспіном Мюллером та Еббі Льюїс? У лікарні якусь мить я перебував у стані клінічної смерті, і тоді зі мною сталося щось містичне: я бачив тих, чиї це імена; вони промовляли до мене та просили їх пам'ятати. Це й є ті люди, про яких я вам щойно розповів — Йаель каже, що гносеї хочуть усіх їх винищити. Якимсь дивом, Джадде, мені відкрилися їхні імена. Рабин сказав, що це імена ламед-вовників.