Читать «Книга імен» онлайн - страница 43

— Що ж, мені ще немає сорока і я вже не одружений, однак і досі хочу знати, що спільного це дерево має з Таро.

— Терпіння вам начебто зовсім не властиве?

— Принаймні не тоді, коли моя донька в небезпеці.

Йаель торкнулася рукою й досі мокрого волосся.

— Ми вже майже дійшли до цього. — Вона поклала карту йому в руки.

— Десять сефірот — десять кіл — символізують рівні духовності. Двадцять дві лінії, що їх сполучають, — це шляхи, якими йдуть містики, щоб підвищити духовну свідомість.

Девід потер скроні. У потилиці легенько застугонів біль.

— Зрозуміло.

— Добре. Десять сефірот, двадцять два шляхи — і двадцять дві літери в гебрейському алфавіті. У Старших Арканах Таро двадцять дві карти. Число десять у Таро теж важливе... Що з вами?

Девід тер скроні. Здавалося, його прострелює шалений біль.

— З вами все гаразд? — допитувалася Йаель. Вона пішла до ванної, щоб набрати в склянку води.

Девідові страшенно хотілося заплющити очі. Цей біль його добивав. Він змусив себе подивитися на годинник.

Час іти на зустріч із Джаддом. Чому й досі нічого не чути від Гатча? Він побачив, що Йаель тримає в руці склянку з водою і стурбовано дивиться на нього.

— Голова болить, — пробелькотів він і раптом зірвався з ліжка. Кинувся до своєї сумки й витяг щоденник.

Персі Ґаспард.

Схопивши зі стола ручку, він швидко перегорнув усі списані сторінки й нашкрябав у кінці нове ім'я.

— Персі Ґаспард, — вимовив ледь чутно. Йаель підійшла й зазирнула йому через плече на останнє ім'я в щоденнику. Поряд Девід поставив дату.

— Я подзвоню Аві, скажу, нехай пошукає його серед тих імен, які ми розшифрували, — швидко сказала вона. — Він перевірить, чи цей чоловік іще живий.

Може, й неживий. А може, саме в цю мить на нього полюють... — подумав Девід.

— Принагідно скажу йому, — додала Йаель із телефоном біля вуха, — нехай займеться вашим паспортом — на той випадок, якщо ваш знайомий не зможе допомогти.

Заточуючись, Девід пішов до ванної і плеснув в обличчя холодної води.

— Час іти, — вимовив, повернувшись до кімнати. Поклав щоденник назад у сумку, згріб із ліжка всі рабинові талісмани та вкинув туди ж.

— Про всяк випадок, беремо це все з собою. — Девід глибоко вдихнув повітря й узявся за клямку. — Ну що, ви готові вийти у всесвітній потоп?

Йаель одягла все ще мокрий зелений піджак і знизала плечима.

— Шкода, що надворі не чекає Ной зі своїм ковчегом. — Вона швидко пройшла повз нього у відчинені двері.

Розділ п'ятнадцятий

овні Джадд Вонамейкер скидався на сільського лікаря. Це був огрядний чоловік із поріділим волоссям, акуратно підстриженою сивою борідкою й носом Санта-Клауса на серйозному обличчі. Девідів батько завжди казав, що якби Джадда колись не переобрали до сенату, то він легко міг би стати таксистом у Нью-Йорку, і був би неперевершений, бо їздить, як каскадер, і знає тисячу анекдотів, які завжди охоче розповідає.

— Замовте санма шіоякі, — порадив Джадд, коли ритуал знайомства було завершено й усі зручно вмостилися на татамі — циновках із рисової соломи — в маленькому залі над головним приміщенням ресторану «Йоцуба». Йаель сперлася на різьблену дерев'яну спинку та схрестила ноги під низеньким столиком. Узяла меню, на обкладинці якого було витиснене декоративне зображення конюшини з чотирма листочками. — Це печена скумбрія. Вони подають її зі свіжонатертою редискою. Смакота! П'ять років тому Тед Кеннеді привів мене сюди вперше й порадив спробувати це, і мені так сподобалось, що наступного вечора я прийшов знову.