Читать «Книга імен» онлайн - страница 2

Рауль, що працював поруч, відкинув лопату вбік і взяв флягу з водою. Пив він жадібно, великими ковтками.

— Перепочинь, Рауле. Ти ж почав на годину раніше від мене.

— Це вам, сер, треба відпочити. Вони пролежали тут не одне тисячоліття. Що можуть змінити ще якісь три-чотири години?

Сер Родні зупинився й звів очі на свого товариша, який був йому вірним помічником ось уже майже дванадцять років. Скільки було Раулеві ла Дусеру, коли вони розпочали пошуки? Шістнадцять, сімнадцять? Таких невтомних робітників, як цей, сер Родні ще не зустрічав. Стриманий, гордий молодий чоловік з оливковою шкірою жителів Середземномор'я та глибоко посадженими очима — одне кольору сапфіра, інше темне, як зерна турецької кави.

— Друже, я півжиття чекав на це відкриття. Хіба в такий момент має значення якась додаткова година роботи? — Він відкинув чергову купку піску з дна печери. Якусь мить Рауль мовчки спостерігав, тоді закрутив флягу й знову взявся за лопату.

Вони працювали понад годину, тишу порушувало тільки важке дихання й глухі удари лопат по піску. Аж раптом щось дзенькнуло, і сер Родні завмер. Тоді впав навколішки і, забувши про втому, почав швидко розгрібати пісок довгими мозолистими пальцями. Рауль, схвильований, клякнув поруч.

— Рауле, ліхтар, — тихо попросив сер Родні, обхопивши руками глиняну посудину, закопану в пісок. Кілька разів легенько хитнув її і витяг на поверхню.

Рауль підніс ліхтар, і вони побачили всередині скручений папірус.

— Боже мій, це, мабуть, воно! — тремтячою рукою сер Родні витяг згорток зі схованки.

Рауль кинувся розстеляти брезент. Тоді шанобливо відступив, доки його наставник розгортав на ньому пожовклі аркуші. Обоє відразу впізнали давньогебрейське письмо й зрозуміли, що вони знайшли.

Сер Родні нахилився ближче, намагаючись розгледіти дрібнесенькі літери. Серце калатало. Під пальцями в нього була найбільша знахідка всього його життя.

— Їй-богу, Рауле, це може змінити світ.

— Атож, сер. Звичайно.

Рауль поставив ліхтар на край брезенту й, відступивши назад, непомітно сягнув рукою до кишені. Мовчки витяг скручений дріт і холоднокровно накинув його серові Родні на шию. Археолог не встиг навіть скрикнути.

Усе відбулося блискавично. Одним рухом Рауль відштовхнув його від безцінного папірусу й затягнув зашморг.

«Старий, як завжди, мав рацію, — думав він, збираючи тонкі аркуші. — Ця знахідка змінить світ».

Рауль був надто збуджений від своєї перемоги й не помітив на дні глиняної посудини невеличкого шматочка бурштину. На ньому було вигравірувано три гебрейські літери.

ЛІКАРНЯ В ГАРТВОРДІ, ШТАТ КОННЕКТИКУТ

7 січня 1986 року

Доктор Генрієта Ґарднер утомлено опустилась на тверду канапу в чекальні, збираючись уперше за останні дванадцять годин бодай щось перекусити, як раптом запищав пейджер. Це означало, що треба негайно повертатися до реанімації.

Відкусивши великий шматок яблука, вона швидко побігла коридором. Мабуть, щось серйозне, подумала на ходу, бо інакше Рамірез зробив би все сам. Вона вкинула недоїдене яблуко в смітник, що трапився по дорозі, вгадуючи, що це — автокатастрофа чи пожежа? Увірвалася крізь білі металеві двері й побачила три бригади травматологів, що працювали з неймовірною швидкістю. На лікарняних візках лежало троє дітей-підлітків, одне дико верещало. Ще п'ять хвилин тому в цьому крилі лікарні чулося лише тихе гудіння моніторів; час від часу десь зі свистом виходило повітря з тонометра та ще іноді з шостої палати долинали схлипи п'ятирічного хлопчика, який чекав на рентген, що мав підтвердити перелом ноги.