Читать «Книга імен» онлайн - страница 17

За півгодини він поставив том назад на полицю й узяв телефон.

Розділ п'ятий

п'ятницю вранці Девід виїхав на вулицю D і рушив у напрямку Пенсильванія-авеню. Був гарний серпневий день. У цілковитій тиші Девід об'їхав довкола Капітолію та знову виїхав на Пенсильванія-авеню — він навмисне не вмикав ні радіо, ні програвача компакт-дисків. Хотів прийти на прийом до гіпнотерапевта з абсолютно свіжою головою.

Припаркувався, вимкнув двигун і подивився вгору на високий цегляний будинок, де розташовувався офіс гіпнотерапевта, з надією і страхом водночас. Будівля не виглядала загрозливо. То чому ж йому так похололо в грудях?

Ну що ти, чоловіче, заради Бога, ти ж вилазив на високі гори. Переживеш якусь годину гіпнозу. Чого ти боїшся?

І раптом він збагнув. Він боїться, що це нічого не дасть, що гіпноз нічого йому не прояснить. Що імена лунатимуть у голові довіку й назавжди залишаться таємницею.

Перші кілька років після падіння страх не полишав його ні на мить. Спочатку він його буквально паралізував: Девід боявся ескалаторів, відкритих сходів, атракціонів — будь-якої висоти.

Батьки тягали його від одного психіатра до іншого, але зрештою Девід сам знайшов спосіб, як побороти страх. У шістнадцять років він нарешті втомився постійно боятися, зненавидів і самого себе, і той нудотний мандраж, що раз по разу зводив нутрощі.

Рік тому кільком сенаторам, у тому числі його батькові, погрожували розправою. Роберт Шепард відразу найняв собі та своїй родині охоронців. До Девіда приставили Карла Гатчинсона, колишнього моряка, розумного, жвавого й незворушного. Хлопці швидко потоваришували, і, замість того щоб зневажати охоронця, який усюди ходив за ним слідом, Девід — навпаки — із задоволенням проводив час із Гатчем.

Гатч навчив його піднімати тягарі й боксувати, і незабаром м'язи на юному тілі Девіда налилися силою, водночас з'явилася впевненість у собі. Коли погрози сенаторам припинилися, Гатча й інших охоронців звільнили, проте Девід із Гатчем не припинили спілкування. І коли Девід остаточно зважився здолати страх висоти, то звернувся по допомогу саме до Гатча.

Батьки відпустили його на два тижні до Арізони, де родина Гатча мала невеличку хатинку. І там Девід подивився своєму страху в обличчя.

Він попросив Гатча взяти його в гори. Спершу вони лише сходили кам'янистими стежками, зарослими чагарником та перекотиполем. За якийсь час Девід вирішив, що цього йому замало, і наполіг, щоб Гатч відвіз його до Прескотта, де він спробує підкорити круту й неприступну Гранітну гору заввишки шість тисяч футів.

Гатч — слід віддати йому належне — не посміявся з нього. І хоч першого разу Девід спромігся подолати лише тисячу футів, цього виявилося досить. Він відчув смак.

Два тижні в горах стали найвиснажливішими й найзахопливішими в його житті. Девід повернувся до Коннектикуту з обвітреним обличчям, увесь у синцях і подряпинах, проте з переконанням, що не поступиться, доки не підкорить Гранітну гору. І це був лише початок.