Читать «Книга імен» онлайн - страница 145

Він відскочив назад, та раптово відчув дещо дивне: бурштин у нього в кишені неначе завібрував. Адреналін пронизав усе тіло, як електричний струм.

— Ти хотів свій агат, Мюллере? То піди підбери його! — він щосили вдарив Мюллера в живіт, ухопив за ремінь і перекинув через балконний парапет.

Мюллер гепнувся на землю — тільки забулькотіло в горлі.

І тоді Девід побіг — понісся сходами вниз, помчав до зони реєстрації. Він повинен знайти агат.

Пробігся поглядом по розламаній скульптурі, по тілах.

Серце його впало.

Ділон.

Девід кинувся до нього, упав на коліна. Він шукав пульс, хоча й знав, що не знайде. Ділон був уже холодний.

Горе пройняло Девіда. І сором. Як він міг висловлювати сумніви щодо найвірнішого друга? Як міг залишити його тут?

Він обвів поглядом залу. Двері тріщали під тиском тіл. Майже дві тисячі нетерплячих гносеїв чекають на відправлення.

Знайди агат.

Він нестямно скочив на ноги. І тут помітив перстень єпископа. Той перстень, заради якого Ділон ризикнув життям.

Девід швидко зняв перстень із пальця друга. І одразу ж побачив агат — він мало не торкався рукава Ділона, мерехтів, немов маяк. Коли Девід підібрав його, обидва самоцвіти з нагрудника Аарона заблищали в нього на долоні — з кожною секундою все яскравіше.

Він уже не дивувився, що агат упав так близько від рубіна. Він уже нічому не дивувався. Хіба ще можливості вибратися звідси живим.

Залунали голоси, і з зали потяглися люди. Затиснувши самоцвіти в закривавленому кулаці, Девід майнув, як вітер, до сходів.

І мчав, мчав, мчав на поверхню, мчав, рятуючи своє життя.

Він чув крики. Гупання кроків. Вони переслідують його.

Де зараз Йаель і Стейсі? У нього паморочилося в голові, дихати з кожним кроком було все важче. Йому не втекти. Перед очима все пливло, за ним тягся червоний слід крові. Ноги віднімалися від знесилення.

Але зупинятися не можна.

Його лихоманило, він рвався далі, послизнувся на слизькій від конденсату сходинці. І дістався другого майданчика. Біг усе вище, вище — і почув у себе над головою жіночі голоси. Йаель і Стейсі.

Розлючені крики внизу, шум переслідування гнали його нагору.

Коли Девід увалився до складу, ноги його вже не тримали. Підхопив його Аві Рац, протяг через приміщення, завалене ящиками й коробками, яких зараз було більше, ніж раніше. А ще було повно людей у темному однострої, із раціями.

— Дякую... що привели... підкріплення, — видихнув Девід.

Аві увесь спітнів.

— Ви дісталися сюди дуже вчасно.

Усі ті чоловіки навкруги метушилися, поралися з кабелями, вибухівкою: відчувалася напружена чіткість і злагодженість. Декілька клопоталися біля жінок, проваджували їх до машин швидкої допомоги.

Девід удихнув свіже повітря, примружився на сонячне світло. Спираючись на Аві, підійшов до платформи ззаду будівлі, де біля порожньої вантажівки чекали Стейсі та Йаель.

Вони були вже далеко від складу на проїзді Янголів № 8, коли пролунав вибух у секретному бункері глибоко під Лондоном, і оте кубло провалилося ще глибше під землю. Вони були далеко від тунелів, де гносеї роїлися, немов шершні в гнізді, дзижчали, передчуваючи перемогу, навіть коли вогняний спалах стер їх із лиця землі.