Читать «Книга імен» онлайн - страница 125
Джилл Ґреґорі
Однак, зупинившись, вони побачили тільки зачинені металеві двері праворуч і ще одні сходи, які вели далі вниз. Ці сходи вигиналися крутою спіраллю зі сталі й міді, — вони стрімко спускалися в отвір, просвердлений у кам'яній породі навколо площадки.
— Боже милостивий! — вирвалось у Йаелі.
Девід ніколи не бачив нічого подібного. Здавалося, ніби він спускається в підземний світ, і не здивувався б, якби на сам кінець опинився на берегах річки Стікс.
— Вибирай... двері чи сходи. — Йаель кинула на нього питальний погляд, розтираючи литки, що нили від болю.
Девід вибрав двері. Посмикав їх, але марно.
— Буде страшенна буча, якщо ми спробуємо їх виламати. Залишаються сходи.
— Цікаво, скільки років копали такий глибокий тунель? — Йаель дратував її хрипучий голос, та, принаймні, вона не втратила його зовсім. Вона притулилася до стіни, випросталася, щоб зняти судоми. Усі її синці пекли вогнем, а синець від мотузки на шиї боляче пульсував.
Чи усвідомлює Девід, що вони спустилися сюди без будь-якої зброї?
— Мабуть, запізно завважувати, що ми виступаємо неозброєними проти ворогів Божих?
— Але ж на нашому боці добро, хіба ні? — Девід жартував лише наполовину. Шкода, що він не купив собі складаний ніж, коли вони виїхали з аеропорту. Хоча це питання спірне.
Повітря все сильніше відгонило пліснявою, коли вони рушили далі вниз.
— Обережно, — застеріг Девід, і голова його зникла в отворі. — Ці сходи слизькі.
— Конденсація. — Йаель зосереджено ступала, вдивлялась у кожну сходинку та уникала заглядати в небезпечно карколомну глибину спіралі.
Раптом звідкись згори вони почули кроки та приглушені голоси. Хтось ішов слідом за ними.
«Оці, мабуть, знають, куди йдуть», — подумалося їй.
Девід і Йаель рухалися далі, обережно ставлячи ноги на слизькі металеві сходинки. Девід ніколи не бував так глибоко під землею. Чи судилося їм побачити ще колись світло сонця?
Він відігнав цю думку й зосередився натомість на ламед-вовниках: якщо хоч один із тридцяти шести ще дихає, лишається хоч трохи надії.
Знизу вже можна було розчути гул голосів і плескіт води.
— Здається, ми запізнилися на бенкет, — промурмотіла Йаель.
— Сподіваюся, ніхто не запідозрить, що ми самозванці.
Невдовзі вони вийшли з кам'яного циліндра, — сходи виринули у велику, тьмяно освітлену печеру.
Подолавши останні сходинки, Девід побачив біля протилежної стіни в просторій залі дві гігантські бронзові скульптури. Відлиті у формі двох переплетених вісімкою змій, вони громадилися перед подвійним дверним отвором — і все здавалося чи не мініатюрним у порівнянні зі скелястою стіною, що височіла за ними.
Але пильну увагу його тут, унизу, привернула колона з шерехатого каменю праворуч від нього, яка нічого не підпирала. Вона здіймалася вгору, немов вежа, а вінчала її опуклість — балкон, вирубаний просто в скелі.
Виглядало це, як примітивний спостережний пункт. «А ще схоже на балкон Папи Римського у Ватикані», — подумав Девід, мало не очікуючи побачити, як проводир гносеїв виходить привітати своїх прибічників.
Девід примружив очі від блиску скляних дверей у глибині балкона.
