Читать «Книга імен» онлайн - страница 110

Великі краплі поту стікали зі скронь по шиї на комірець сорочки.

Перелякана Йаель поклала прохолодну долоню йому на чоло. Вона не знала, чи бігти по допомогу, чи залишатися з ним. Шкіра в нього стала холодна й липка на дотик. Раптом вона побачила, як щось промайнуло в його сліпих очах. Замість страждання вони випромінювали спокій, і напружене обличчя пом'якшало. Вона розстібнула Девідові верхній ґудзик на сорочці, і тіло його розслабилося.

Девід знесилено заплющив очі.

— Джек Черль, — промимрив він хрипким, ледь чутним голосом, — Ґільєрмо Торрес.

Йаель затамувала подих.

Голос Девіда завмер, і тоді він назвав ім'я, яке його мучило найсильніше:

— Стейсі Лахман...

Він із зусиллям сів, вигляд у нього був спустошений і приголомшений. Головний біль зник, і сліду не лишилося. Він знову мислив чітко та ясно.

У голові в нього більше не лишилося імен.

— Нам слід... повернутися. Мушу передати... ці імена.

Йаель допомогла йому підвестися. Ноги не слухались, і він важко сперся на неї, а вона обхопила його рукою за талію.

— Ти точно не хочеш перепочити? Ти страшенно блідий.

— Треба... поспішати, — прохрипів Девід і хитнувся в бік дверей.

Він отримав імена. Останні імена. Однак не міг позбутися відчуття, що там було ще щось. От тільки що — пригадати не міг.

«Можливо, коли я повернуся й поговорю з містиками, — подумав він, блимаючи при кожному кроці до виходу, — вони зуміють якось підштовхнути...»

Йаель різко повернула голову, коли вони вийшли на залитий сонцем двір. Вона чула шурхіт Девідових ніг на кам'яних плитах у себе за спиною. Їй треба довести його до ослону.

— Допоможіть! — гукнула вона.

І побачила, що алеєю йдуть люди.

Їх було двоє. Чоловік і жінка.

«Туристи», — подумала вона з полегшенням, дивлячись на їхні теніски й шорти.

— Будь ласка, допоможіть мені довести його до тієї лави...

Вони рвонулися до неї, та її полегшення щезло, коли вона побачила, що високий жилавий чоловік тримає в руках шмат рельєфної металевої труби, а жінка з фігурою болгарського дискобола стискує в кам'яних кулаках мотузку з товстими вузлами.

Йаель безпорадно озирнулася на пусту синагогу. Задалеко, вони не встигнуть замкнути двері.

— Девіде, нас вистежили.

Девід заточився, коли вона його відпустила, і повернувся обличчям до Темних янголів. Іще слабий, він зробив кілька кроків уперед і притулився до нагрітої сонцем кам'яної стіни. Відчайдушно, зусиллям волі він змусив своє тіло згрупуватися, виконувати команди мозку.

Адреналін вистрелив йому в кров, вимагав боротися, але м'язи ніби перетворилися на віск. Девід побачив, як Йаель стрибнула до жінки, що важила щонайменше на п'ятдесят фунтів більше за неї, і не встиг навіть кроку ступити, як на нього напав отой жилавий і з розмаху вдарив трубою по колінах.

Біль рикошетом простромив гомілки, і Девід із криком звалився на землю. Крізь завісу болю він помітив праворуч від себе Йаель, котра вдарила жінку кулаком у живіт, і та похитнулася.

Темний янгол із мордою як сокира знову підніс угору мускулясту руку. Він хотів ударити Девіда трубою по ребрах, але той спромігся відкотитися вбік, і удар прийшовся по стегну, спричинивши пекучий біль.