Читать «Леді Африка» онлайн - страница 183

Навколо могили Деніса гойдалися пишні трави. Вони мов тасьмою облямували два темні силуети — тіні двох орлів, що кружляли над нами дедалі ширшими колами.

Провести Деніса в останню путь приїхали з Найробі, Ґілґіла, Елдорета та Найваші — сомалійці, кікуйці, білі горяни, мисливці, зброєносці, мандрівники й поети. Кожного щось захоплювало в Денісі. Він завжди залишався собою, і його шанували так само, як цих орлів і ці трави.

Під час короткої служби Карен стояла, схиляючи голову на груди, і я відчула майже нестримне бажання підійти до неї. Я була тут єдиною людиною, яка знала, кого вона втратила в Денісі; й вона також була єдиною, хто міг би зрозуміти силу моєї туги. Але я все ж таки втрималась і не підійшла. Тепер її публічно визнали Денісовою вдовою. Боги могли відібрати його в неї, але по смерті вона відвоювала його назад. Тепер ніхто не міг заперечити їхнього зв’язку, засумніватися в силі її кохання або в тому, що цей чоловік по-справжньому належав лише їй. Одного дня вона напише про нього — напише йому, і це поєднає їх уже назавжди. І на тих сторінках не буде мене.

Я виплакала море сліз та, як і Карен свого часу, думала, що більше не зможу зронити й сльозини, та моє горе того дня від сліз стало ще страшнішим.

Коли служба скінчилась і всі пішли схилом донизу, в «Мбоґані», я затрималася, щоб узяти з могили Деніса жменю пилу, червоного, мов кров, і старшого за самий час.

Він був сипучим і прохолодним, я брала його в руку й пересипала крізь пальці.

Тепер не мало жодного значення, чи було щось власницьке в печалі Карен та в її любові до Деніса. Моя любов до нього не була кращою — врешті я це зрозуміла. Ми обидві хотіли дістатися до сонця й упали на землю, відчули гіркоту й печаль. Деніс не належав ні їй, ані мені.

Він ніколи нікому не належав.

Після похорону я повернулася до будиночка Деніса, в якому на той час мешкала, але від погляду на його книги мені погіршало. Жахала думка, що його більше нема.

Що я ніколи не почую його сміху, ніколи не доторкнуся до його дужих витончених рук і зморщечок навколо очей. Після його загибелі все, що він робив чи збирався робити, зникло. І він також забрав із собою моє серце. Чи зможу я повернути його собі знову?

Я не могла думати про те, чим займатимуся далі та куди поїду, але якимось чином опинилась в Елбурґоні на «Мелелі».

Здалося, батька здивувало моє повернення, але він ні про що не запитував.

Я б усе одно не змогла відповісти. Лише хотіла залишитися на самоті й бути біля коней — колись це завжди мене зцілювало. Кілька тижнів, які я провела на «Мелелі», я прокидалася вдосвіта й виходила в прохолодний ранок подумати. Кольори цього краю були такі само гарні, як і раніше.

Над верхів’ями кедрів у лісі висів туман, а зубчастий край укосу здіймався та віддалявся у вічність. Але все-таки чогось бракувало. Зараз усією своєю красою «Мелела», здавалося, знущалася з мене. Я покладала на неї так багато надій. Я вірила, що коли нам із Менсфілдом вдасться повернути «Ґрін Гіллз», переписавши цим сумне минуле, то я відчую себе оновленою і сильною — якою не почувалася з тих часів, як була дівчинкою: полювала з арапом Маїною, бігала з Кібії у високій білястій траві, потай вислизала зі своєї хатини разом із Буллером, і ми обоє сміливо йшли у ніч.