Читать «Леді Африка» онлайн - страница 184

Однак усе, що нам із Менсфілдом вдалося зробити, — це принизити одне одного й самих себе, завдати одне одному глибоких ран. Ґерваз був безмежно далеко. Інколи я насилу витримувала думку про нього. А тепер не стало й Деніса. Одна нищівна втрата за іншою. Темрява чорнішала, а порожнеча глибшала, і що можна було вдіяти?

Я бачила, як батько хвилюється за мене, але, здавалося, мені нічого не могло допомогти до того дня, коли я почула знайомий гуркіт мотора, що відлунював серед пагорбів. Це був Томів «Мот», який похитуючись прямував до ферми в ясному безхмарному небі. Він приземлився, мов пірце, скориставшись нашою довгастою оборою як посадковою смугою.

— Як справи? — запитав Том, коли вимкнув двигун і виліз з-під крила.

— Так-сяк...

Я розгубилася й не могла знайти слів. Та вони мені й не знадобилися. Він простягнув мені шолом, і я сіла в задню кабіну, втішена звуком двигуна, вібрацією свого маленького сидіння та всім цим дрижанням навколо й у мені, щойно ми почали набирати швидкість. Коли піднялися над пагорбами і краєвид ковзнув під крило та похитнувся, моя голова уперше за кілька тижнів поясні-шала. Холодний вітер обвівав обличчя й наповнював легені. Тут набагато легше дихалося, і навіть постійний шум гребного гвинта мене заспокоював. Я згадала, як колись один хлопчина-тубілець спитав мене, чи бачила я з аероплана Бога. Поряд був Том, і ми обоє розсміялися, похитуючи головами.

— Можливо, тобі треба піднятися вище, — сказав він.

Ми були в небі доволі довго: проходили великим колом над нашою долиною, на схід у напрямку Нджоро та на північ до Моло. Кінчик крила нагадував яскраву срібну чарівну паличку. Дивлячись на неї, я відчула надію та щось схоже на спокуту. На цій висоті я не бачила Бога, але бачила свою Рифтову долину. Вона простягалася в усіх напрямках, мов мапа мого життя. Тут були пагорби Карен, плоска мерехтлива поверхня озера Накуру вдалині та високий нерівний край укосу, птахи з білими животами й червоний пил. Усе пережите розгорталося переді мною — кожна таємниця і кожен шрам; тут я навчилася полювати, стрибати, їздити верхи швидше за вітер; тут мене мало не зжер прекрасний лев; тут арап Маїна зупинявся біля сліду в засохлому болоті й запитував:

— Чий слід, Лаквет?

Ця долина була мені більш ніж домом. Я відчувала її у власній крові.

Ми повернулися до «Мелели» лише тоді, коли скінчилося пальне. Том зостався на вечерю, і оскільки він збирався вилетіти на світанку, то рано пішов спати, а ми з батьком залишилися за гіркою гарячою кавою. У кімнаті не чулося й шереху — лише коло неяскравого світла на стіні та відчуття чогось важливого, що прийшло до мене.

— Я повертаюся до Найробі, — сказала батькові по тривалій мовчанці. — Поїду з Томом уранці. Збираюся знову почати літати.