Читать «Леді Африка» онлайн - страница 181
Пола Маклейн
Ми сіли на низькі ротангові стільці, щоб востаннє подивитися разом на п’ять пагорбів Нґонґу, що нагадували кісточки стиснутого кулака.
— Кажуть, ти вчишся літати, — мовила Карен.
— Так, це стало для мене важливим кроком, зробило мене дуже щасливою.
— Тобі двадцять вісім?
Я кивнула.
— У цьому віці я припливла до Кенії, щоб одружитися з Брором. Яких лишень поворотів не робить наше життя. Може статися таке, про що ми ніколи й гадки не мали. І це змінює нас назавжди.
Вона занурила пальці в траву, легко й безгучно погладила її.
— Знаєш, я завжди хотіла мати крила... можливо, більше за будь-що інше. Коли Деніс уперше взяв мене в небо, ми піднялися над моїми пагорбами, а потім летіли над озером Накуру, де тисячі зебр розбіглися від нашої тіні.
— Там найсильніше відчуття свободи, правда? — запитала я.
— Так. І там усе по-справжньому ясно. Думаю,
Вона спіймала мій погляд своїми чорними-чорними очима й утримала його.
— Знаєш, Берил, Деніс ніколи по-справжньому тобі не належатиме. Не більше, ніж мені. Він не може бути чиїмось.
Моє серце впало.
— О, Карен...
Я шукала слів, але не могла знайти жодного.
— Думаю, я завжди знала, що ти кохаєш його, але довго це від себе приховувала. Можливо, ти робила те саме.
Почувши, як вона знімає завісу, що існувала роками, мені стало страшно, але все ж таки це було необхідно. «Ми мали сказати одна одній правду, — подумала я. — Ми заслужили хоча б цього».
— Я не хотіла нічого у вас віднімати, — нарешті вимовила я.
— Ти нічого й не віднімала. Ні, це мене покарали боги за те, що я забагато хотіла.
Вона знову глянула вгору, на пагорби, а потім опустила погляд до своїх речей на газоні.
— Таке щастя завжди має свою ціну, і все-таки я б заплатила знову й ще більше. Я б не відмовилася від жодної миті, навіть щоб уберегти себе від болю.
— Ви найсильніша жінка, яку я знаю, — сказала я. — Мені вас бракуватиме.
Потім я нахилилася, щоб поцілувати її в щоку, якою зі слізьми пливла пудра.
61
— Але завтра в нас мало бути заняття.
— Ми можемо його відкласти?
Він глянув на мене, а потім на блідо-блакитне небо за дверима ангара, яким снувалося мереживо хмарин.
— Не їдь, добре?
— Чому це? В тебе одне з тих загадкових передчуттів?
— Можливо. Ти ж можеш поїхати іншого дня, хіба ні?
Я не хотіла відмовлятися від поїздки через його непевні передчуття, але Том був чудовим учителем — і я довірилася йому. До того ж він рідко мене про щось просив.