Читать «Танець білої тополі» онлайн - страница 2
Надія Гуменюк
Та все ж за мить, всього-на-всього за якихось півсекунди, впродовж яких голова робила чверть повороту ліворуч, перед нею промайнуло обличчя. Суворий лик аскета: продовгуватий, ніби з мармуру витесаний, з різко окресленими рисами, прямим носом, трохи випнутим вперед підборіддям, з глибокими зморшками біля вуст, з довгим волоссям, що сивою гривою спадає з голови і торкається пліч. Видовжені, темні із синюватою поволокою, як сливки-тернівки, очі, кресонули по ній і хутко сховалися під повіками. Ще півсекунди вистачило, щоб подумати: це Бог!
Авжеж, це Бог. Отже, вона, раба Божа, уже на тому світі. Тепер доведеться прозвітувати про своє коротке життя на землі та про гріхи, яких встигла наробити. Ні, про гріхи, здається, не звітують. Потрібне якесь інше слово. Інше… Намагалася пригадати, яке саме, але ніяк не могла.
Ось воно, потрібне слово – каятися. За гріхи треба каятися! Але хто це сказав? Бог? Скосила праве око, щоб глянути на його вуста. Але він уже відвернувся. Он від ліжка повільно віддаляються черевики – чорні, добряче розношені, зі стертими обцасами, підошви вимазані жовто-рудим суглинком. Хіба ж Бог може ходити в таких старих розтоптаних шкарбанах? Здається, він вийшов у двері, бо раптом війнуло холодною сирістю і… квашеною капустою. То де ж вона опинилася? І хто ж тоді сказав: «Не суди того, хто згрішив. Бійся того, хто не кається»?
– Добре, що слова запам’ятала. А хто сказав… Хіба це має значення? Ти ж мене давно забула, Невеличко.
Невеличка… Так її називала… Хто? Ну звісно ж, Натуля! Але коли це ще було!
Із гарячих сутінків кімнати випливла жіноча постать у синьому халатику, присіла скраєчку ліжка, біля її ніг.
– Натуля?! Невже це справді ви?
– Моє шанування, панянко-хуліганко! І що це ти надумала цього разу? Що вчворила?
– Я не… не хотіла. Так вийшло. Але як ви могли подумати, що я вас забула? Я вас ніколи не забувала! Ніколи-ніколи!
– Не гарячкуй так. Вірю, вірю. Якщо кажеш, що не забувала, значить, так воно і є. Ти маленька дивачка, яка ніколи не вміла обманювати. Колись я навіть побоювалася: як же ти, така невиправна правдолюбка, будеш жити у цьому світі, де обманюють всі? Ну гаразд – майже всі. Але, сподіваюся, такою ти й залишилася. Тільки що це за звертання таке, що це за безцеремонність? Прошу зважати – я вже пані в літах, а не якась там На-ту-ля… Фу, як несерйозно!
Хриплуватий голос, трохи непропорційне овальне обличчя, виразні сірі очі, обрамлені тонким мереживом зморщок, іронічний вигин вуст, гладенько зачесане назад сиве волосся з тонкими русявими пасемками, що вперто не хочуть піддаватися загальній сивині.
