Читать «Танець білої тополі» онлайн - страница 6

Аделіна Марківна різко повернулася і з розмаху грюкнула дверима.

У Ніки знову піднялася температура. Їй не хотілося ні їсти, ні розмовляти. Няня більше не прийшла. І в дитбудинку відтоді не з’являлася жодного разу. Як Ніка за нею тужила! І як ненавиділа себе за те, що видала її. Якби можна було повернути все назад, якби… Та хай би її били, хай би різали, на вогні підсмажували, вона б нізащо не сказала, що це Натуля робила їй компреси і натирала коліна пахучою мазюкою. Але ж нічого не можна повернути. Нічого!

– Кажу ж тобі, це не твій гріх, – почулося поруч.

– А чий?

– То не наша справа – розбиратися з чужими гріхами, – усміхнулася Натуля.

– Ви мене перестали любити після того, як…

– І хто це тобі таку дурню сказав? Звісно ж ні! Що б то була за любов, якби вона так хутко минала. Щоб ото через якусь там нестерпну Аделіну-крикліну… Ні, Невеличко, ні, справжня любов ніколи не минає. А я дуже-дуже тебе любила.

– За що?

– Не знаю, не задумувалася. Але ти вже з самого малечку була не така, як усі. Коли тебе привезли до сиротинця, тобі було трохи більше трьох рочків. Ти майже місяць не розмовляла ні з ким і постійно кликала маму. Інші діти швидше забували попереднє життя і звикали до нового. Але не ти. Господи, як ти за нею сумувала, як гірко плакала!.. А я тоді тужила за своєю дівчинкою. Ми з тобою разом переживали наші втрати. І ти була так схожа на неї. Така ж допитлива, така ж видумаска…

– Ви зустрілися з нею в іншому світі?

– І тепер уже не розлучаємося.

– Я також буду з вами?

– Обов’язково! Але колись… Значно пізніше… Коли станеш такою сивою, як я… А зараз поспи, поспи, моя Невеличко!

2

Такого спекотного літа Староліси не пам’ятали. Запилюжене листя на деревах пришерхло, поскручувалося і набуло дивного сіруватого кольору. Садовина ніби спряжилася під палючим сонцем – сливи поопадали, так і не налиті соками, яблука і груші дозрівали, але залишалися дрібними і терпкими, як лісові дички. Городина в’яла, хоч господарі щовечора поливали її – носили і навіть возили воду з обмілілої річки, бо всі калабані на лугах пересохли, а в криницях води аби для себе та для худоби вистачило. Навіть небо вицвіло, вилиняло, втратило свою блакитну барву – здавалося, над селом хтось напнув величезну, добре накрохмалену і ледь-ледь підсинену дрібочкою аквамарину скатертину, краї якої опущені десь аж ген там, за обрієм.

Але течія життя не міліла від тієї спеки. Вона прямувала собі звичним руслом, сповіщаючи село про нові події то голосним переможним криком новонароджених, то мелодіями церковних дзвонів, то затятими сварками сусідів – з прокльонами і погрозами, то їхніми спільними піснями та жартами за святковими столами. Під кінець Петрівки тільки й мови, що про одруження Марини Вишнецької з якимось вельми поважним паном з міста. Чутки вже кількома колами пройшлися селом, щоразу набираючи нових обертів, подробиць і домислів. Не обминали язикаті плетухи і хату Черкасів. Та що там – не обминали? Якраз сюди вони найперше й зліталися, як серпневі мухи на мед.