Читать «Мовчання ягнят» онлайн - страница 172

– Фредріка коли-небудь працювала в магазині, брала там мірки? Вона зустрічалася з покупцями чи оптовими торгівцями?

– Інколи, нечасто. Я там не щодня бувала.

– А місіс Бурдін працювала щодня, вона має знати?

– Так, мабуть.

– Фредріка коли-небудь згадувала про замовлення від фірми під назвою «Містер Шкура» з Чикаго або Калумет-Сіті чи виготовляла підкладки для шкіряних виробів?

– Не знаю, може, місіс Ліппман таким займалася.

– Ти коли-небудь бачила той бренд, «Містер Шкура»? Він продавався в «Річардсі» чи якихось інших бутіках?

– Ні.

– Ти не знаєш, де зараз місіс Ліппман? Я хотіла б із нею поговорити.

– Вона померла. Переїхала у Флориду на пенсію, там і померла, як сказала Фредріка. Я не була з нею знайома, ми зі Скіпом просто інколи забирали звідти Фредріку, коли в неї було забагато одягу. Поговоріть з її родичами, чи що. Я вам запишу адресу.

То було неймовірно втомливе заняття, коли єдиною річчю, яку хотіла почути Старлінг, були новини з Калумет-Сіті. Сорок хвилин минули. Група порятунку заручників уже мала приземлитися. Старлінг пересіла боком, щоб не дивитись на годинник, і продовжила:

– Стейсі, де Фредріка купляла одяг, де вона дістала ті великі тренувальні костюми «Джуно», спортивні штани?

– Вона могла пошити геть усе. А ті штани, я думаю, вона купила в «Річардс», ну, коли всі почали носити завеликі розміри, то магазин став замовляти такі моделі штанців. Тоді вони були в багатьох крамницях. Вона отримала знижку в «Річардс», бо ж шила для них.

– А вона коли-небудь купляла речі в магазинах великого одягу?

– Ми всюди ходили, дивилися, ну, самі знаєте. Ходили у «Постать плюс», вона шукала там ідеї, ну, вдалі крої для великої фігури.

– А за вами ніхто не стежив у тих крамницях? Може, Фредріка відчувала, що хтось поклав на неї око?

Стейсі на секунду задивилася в стелю, а потім похитала головою.

– Стейсі, в «Річардс» коли-небудь приходили трансвестити або чоловіки, які купляли великі сукні, ти з таким стикалася?

– Ні. Одного разу ми зі Скіпом бачили кількох, у барі в Коламбусі.

– Фредріка була з вами?

– Та ви що. Ми ж їздили, типу, на вікенд.

– Ти не запишеш мені ті крамниці великого одягу, куди ви ходили з Фредрікою, ти зможеш пригадати їх усі?

– Тільки тут чи в Коламбусі також?

– Тут і в Коламбусі. І адресу «Річардс», я хочу поговорити з місіс Бурдін.

– О’кей. Гарна то робота – працювати агентом ФБР?

– Мабуть, так.

– Ви часто подорожуєте й таке інше? Тобто буваєте в різних місцях, кращих за оце?

– Інколи доводиться.

– І треба мати гарний вигляд щодня, так?

– Ну так. Треба вдягатися по-діловому.

– А як ними стають, ну, агентами ФБР?

– Треба спершу закінчити коледж, Стейсі.

– Його важко оплатити.

– Так, важко. Хоч інколи можна отримати гранти чи стипендії, це допомагає. Хочеш, я пришлю тобі кілька буклетів?

– Ага. Я тут думала, Фредріка так за мене раділа, коли я отримала цю посаду. Мало не в екстазі була, бо ніколи не мала справжньої роботи в офісі й гадала, що це неабищо. Оце – картонні папки й Баррі Манілоу з колонок цілий день, вона гадала, що це дуже круто. Що вона знала, велике дурепище.