Читать «Мовчання ягнят» онлайн - страница 170

– Ні з ким вона не водилася просто так. У неї завжди була робота. Господь зробив її не красивою, а працьовитою.

– Кого б ви назвали її найкращим другом?

– Стейсі Хубку, мабуть, іще змалечку. Фредрікіна мати говорила, що Стейсі знається з Фредрікою тільки заради того, щоб мати собі прислужку, але мені то невтямки.

– Ви не знаєте, як я можу з нею зв’язатися?

– Стейсі працювала в страховій компанії, мабуть, і досі там. У Франклінів.

Старлінг пішла до своєї машини через попороте колесами подвір’я, опустивши голову й глибоко засунувши руки в кишені. З високого вікна за нею стежила кішка Фредріки.

Розділ 54

Посвідчення ФБР викликає тим гострішу реакцію, чим далі ви просуваєтеся на захід. Посвідчення Старлінг, від вигляду якого на території Вашингтона хіба що знуджено підводять брову, цілком і повністю привернуло увагу боса Стейсі Хубки в страховій агенції Франклінів, що в Бельведері, штат Огайо. Він особисто звільнив Стейсі Хубку від обов’язків за прилавком і телефоном та запропонував Старлінг свій малесенький окремий кабінет для співбесіди.

У Стейсі Хубки було кругле, вкрите м’яким пушком обличчя, а зріст становив п’ять футів чотири дюйми на підборах. Вона носила зачіску з залакованих локонів, схожих на крила, і відкидала їх з обличчя жестом Шер Боно. Вона міряла очима Старлінг щоразу, як та на неї не дивилася.

– Стейсі… Можна я зватиму тебе Стейсі?

– Звісно.

– Розкажи мені, будь ласка, Стейсі, як, на твою думку, таке могло статися з Фредрікою Біммел – де цей чоловік міг угледіти Фредріку?

– Ото я настрахалася. Шкіру обдирає, чи не халепа? Ви її бачили? Казали, що було схоже на ганчірку, наче хтось повітря випустив із…

– Стейсі, вона коли-небудь згадувала знайомих із Чикаго чи Калумет-Сіті?

Калумет-Сіті. Годинник над головою Стейсі Хубки непокоїв Старлінг. Якщо група порятунку заручників планувала дістатися туди за сорок хвилин, то до висадки лишається всього десять. Їм дали правильну адресу? Займайся своєю справою.

– Чикаго? – перепитала Стейсі. – Ні, хоч одного разу ми марширували в Чикаго, на параді на День Подяки.

– Коли?

– Восьмий клас, скільки то буде?.. Дев’ять років тому. Оркестр просто скатався туди й назад на автобусі.

– Що ти подумала минулої весни, коли вона зникла?

– Та я не знала, що й думати.

– Пам’ятаєш, де ти була, коли дізналася про це? Коли вперше почула новини? Що ти тоді подумала?

– Тої першої ночі, коли вона пропала, ми зі Скіпом пішли на концерт, а потім заскочили випити до «Містера Жаби», то Пем і решта, ну, Пем Малавезі, вони прийшли й сказали, що Фредріка зникла, а Скіп такий, навіть Гудіні не змусить Фредріку зникнути. А потім він узявся всім розповідати, хто такий Гудіні, він завжди хизується, скільки всього знає, то ми, типу, забили на це. Я подумала, що вона просто розсердилась на свого батька. Ви ж бачили її будинок? Ото халупа. Я про те, що де б вона зараз не була, то все одно соромиться того, що ви побачили. А ви б не втекли з такого дому?

– Ти не подумала, що вона могла втекти з кимось, чи не спав тобі хтось на думку – навіть якщо ти помилялася?