Читать «Львів. Смаколики. Різдво» онлайн - страница 89

Уночі мене лихоманить. Бабуся безперервно покриває зболені багряні плечі чи то кислим молоком, чи то кефіром, примовляючи:

— Ой, біда-біда! Я ж тебе просила!

А я майже марю й бачу лиш той став і сонце, сонце, сонце…

От проклятущі груші! І чого ж так високо виросли?! Ніяк не дістати і ніяк не струсити — дерево старе й товстенне.

— Хто полізе? — питає хтось із нас.

— Я, — виривається з мене.

— Та ти ще мала! Ніц не дістанеш! Хай Ориська!

Добре, що ніч місячна! Усе видно. Ориська видряпується майже на сам вершечок. Звідтіля скидає нам у високу траву медово-солодкі єдвабисті грушки величиною з кулак мого дідуся-бляхаря. Деякі з переспілих плодів розчавлюються, випускаючи смачний подих, що аж у животах буркоче. А деякі, невдало скинуті, потрапляють у смердючий потічок при дорозі.

Мене хтось акуратно смикає за руку.

— Баб?! Ти чого? — я обурена, вириваюся.

— А ну, йдіть усі додому! Бо як старий Вирга зачує вас тут, то буде біда! І треба вам тих груш. Свої ж вдома маєте! — тихенько гримає на нас моя бабця у напівтемряві.

Хіба ж вона не розуміє, що задоволення не в грушах?! Ніхто й не збирається нікуди іти.

Я вже сонна і безсила. Бабця помаленьку веде мене додому. У неї хворі ноги.

— У-у, знов у багно кинула! Орисько, дивися! — чую вже здалеку.

— Не будь такий мудрий! Сам вилізь і скидай! — огризається пошепки дівчинка.

— А хто то тутка є? Га? От бісові діти, каждого днє те саме! Я вам зара дам…

І я чую, як тріщить гілля на груші й розбігаються з писком покарані бешкетники.

— Улянко, а ти в тополі ходила? — питаю я.

— Нє-а, а шо там таке файне є?

— А я знаю? Всі там були, гриби там збирали, з фоси стрибали… — відповідаю я. — Може, підемо подивимося? Усі думають, що ми на ставі! Йдемо?! Тут же недалеко? Та й ми ненадовго!

І ми пішли — через потічок, через поле з коровами і кіньми, через швидкісну трасу на кордон. У тополі, де росли печериці і скидалося всіляке сміття з села і з машин, що проїжджали. А сонце ніби стежило за нами.

Ми забули про час, бавлячись у лікаря, і схаменулися тоді, коли на оголені руки впали перші важкі краплини дощу.

— Я боюся і хочу додому, — заскиглила Улянка після блискавки і грізного розряду грому, що вдарив десь зовсім поруч.

— Не переживай! Перечекаємо зливу тут і повернемося! — намагалася підбадьорити її я, хоча теж перелякалася.

І ми залізли у викопану кимсь невеличку печеру під трасою, де заснули, пригорнувшись одна до одної, як безпорадні сліпі кошенята.

А бабуся, моя маленька бабуся підняла на ноги півсела, щоб повернути неслухняних дітей додому.

Вже й не пам’ятаю, як опинилася під теплою ковдрою в хаті. Тільки бринять у вухах стурбовані бабині слова:

— Що ж ви там робили, дитино?

— Я Уляні банки ставила, бо вона хвора…

І та справді захворіла. Але не від моїх банок, а від того, що перемерзла, поки нас знайшли.

А мене бабуся відігріла і відпоїла.

А ще я пригадую, як ти мене ставила на стіл у тітчиній хаті, звідкіля я залазила тобі на спину. І ти мене, сонну, несла так додому. Та ж я вже майже чиркала ногами по землі, бо виросла. А ти все одно завдавала і завдавала мене собі на плечі! Я таки одного разу тебе переважила, і ми обоє вже майже біля нашої хати впали у рів. І хіба ж я не могла прочалапати тих п’ятдесят метрів сама?! Ой, маленька моя, бабуньо…