Читать «Львів. Смаколики. Різдво» онлайн - страница 87

Ноги самі привели її до каруселі. Якби ж вона ще працювала… Віра ступила крок, посковзнулася і ледь не впала, але в останню мить встигла схопитися за холодне поруччя. Жінка опустилася на сидіння, приторочене до білого коня, і перевела подих. Пальці миттєво побіліли від холоду. Віра машинально запхала їх у глибокі кишені і намацала якусь кульку. Витягла її, розгорнула і не змогла стримати сліз. Кулькою виявився сірий квиточок. Неушкоджений. Діючий.

— Ваш квиточок! — прошепотіла жінка і надірвала кутик.

Клубок у горлі почав розсмоктуватись, дихати стало легше. Віра зручніше вмостилась у сідлі і відштовхнулася від землі милицею. Карусель злегка зрушила з місця. Віра посміхнулася і відштовхнулася сильніше. Карусель почала повільно обертатись.

— Ваш квиточок? — виринув у пам’яті забутий голос.

Жінка розпустила тугу косу, і сиві кучері вільно розсипались по спині. На долоню опустилась перша сніжинка. Віра піднесла її до очей, щоб краще роздивитися. Сніг. Без нього не буває Різдва. Жінка зачудовано погладила білу гриву і здивувалася. На дотик волосся було шовковистим і таким… Справжнім?

— Ваш квиточок?

Ніби у відповідь, кінь під нею весело заіржав. Карусель оберталася швидше і швидше. Милиці кудись полетіли, а слідом за ними і куртка. Світ навколо перетворився на крижаний калейдоскоп яскравих плям: синіх, червоних, зелених, із яких раптом проступило обличчя чорнявого чоловіка.

— Орест? — Жінці перехопило подих.

Чоловік посміхався і простягав руку. Другою він притискав до себе маленький рожевий згорток. Невже це їхній син? Віра вклала тонкі пальці в Орестову долоню й опинилась у рідних обіймах. Сніжинки кружляли швидше і швидше. Здавалося, що окрім червоної каруселі в повітрі ширяють тисячі білосніжних. Зморшки розгладжувались, погляд яснішав, у ньому знову тонула синява далекого неба.

— Оресте, я так сумувала! — вигукнула зовсім юна дівчина, по щоках заструменіли сльози. Чоловік витер їх великим пальцем і похитав головою. — Не буду! Більше не сумуватиму!

А карусель кружляла, поки не розчинилась у суцільній сніговій завісі. Саме в цю мить у порожній кухні дзвінок таймера на духовці збудив сплячу Любу. Вона втягнула носом солодкий аромат і потягнулась — Різдво було поруч.

Наступного ранку на площі збереться багато людей: різдвяна ялинка весело палахкотітиме яскравими вогниками, у повітрі гримітимуть феєрверки, пахнутиме порохом і повітряною кукурудзою. Але каруселі там більше не буде. На снігу залишаться пара милиць і стара куртка з дивної тканини…

Ніка Нікалео

Сонце моє, бабусю!

Світлій пам’яті моєї маленької бабці Полі.

Пахне ку-утя на всю ха-ату. Меду й ма-аку в ній бага-ато…