Читать «Львів. Смаколики. Різдво» онлайн - страница 90

— Не їдь! Ще не їдь! Побудь трохи. — Він мене просить уже півгодини поспіль. — Свята, канікули…

Глибоко зітхаю. Якась незрозуміла журба на душі.

— Я не можу! Я обіцяла мамі повернутися вчасно, — відповідаю, знову зітхаючи і насилу вириваючись із його широких обіймів. — Не можу, душа не на місці… Я мушу їхати. До завтра!

Приїжджаю на село. Проходячи повз вікно по балюстраді, зауважую перекинутий стіл, розчахнуті міжкімнатні двері, далеких родичів у коридорі… Під грудьми неприємно запекло й ошпарило, там утворилася чорна гливка маса. Двері відчиняє заплакана мама:

— Ой, ну що ж ти так довго!

— А що сталося? — ледь вичавлюю з себе, а в думках: «Щось із дідом».

У коридор заходить пригнічений дід.

— Баба Поля ПОМЕРЛА!!!!!!!!!!!!

Серце вибухає, розриваючи на пил масу у грудях. Світ скручується у калейдоскопічну трубочку і перетворюється на безглуздий у своїй нескінченності тунель. А в душі утворюється чорна діра, яка існуватиме там усе моє життя. Вона лише трохи зменшиться з появою моїх малюків.

Люблю їх так, як ти навчила мене любити, як навчила мене турбуватися, як навчила віддавати все до останньої крихти, не пам’ятаючи про себе.

Сонце моє, бабусю! Хочу тебе обійняти і не можу, лише уві сні іноді мені це вдається. Але це лише ілюзія твого повернення… Так, як ти, мене ніхто не любив і ніколи-ніколи ніхто не любитиме! Так уміють лише бабці, яких у мене вже давно нема.

У дитинстві я так хотіла вирости, що не зауважувала того найціннішого, що в ньому було, — тебе. Це було так звично, як світанок зранку і захід червоного сонця ввечері, як літні канікули у тебе і твоя кутя на Різдво. Мені здавалося, що так триватиме вічно і — що ти вічна! А вічною виявилася твоя любов до мене. Твої порепані від праці долоні, маленькі покручені пальці. «Вдігни мені говку, Вероніцінька! Я ніц не виджу…», у вухах бринить твій голос досі. Я його тембр, інтонації ніколи не забуду. Як ти ходиш борозною по городі, як дбайливо збираєш кожен помідорчик-огірочок, а для мене — найліпший, найгарніший. А на свята — твоя смачнюча кутя, такої вже ніхто не готує. Я так її любила, що одного разу ти приготувала її мені влітку, у липні посеред спеки. Ти завжди була моїм літом посеред зими і святом у будні. Це ж ти мене навчила колядувати і ліпити пироги, палюшки… Під твою диктовку я маленькою записала собі «Отче наш». А я вчила тебе перших літер і слів, бо як же ти мала читати мої привітання зі святами…

Я снила цими місцями, де завжди жила ти, витала над ними у сутінках, дофантазовуючи те, чого ніколи не бачила, пірнала знову у ставок і бігала городом, аж поки знову не повернулася жити сюди. Я відчуваю твою любов у пахощах весняних півоній і білих лілій, у викопаній цибулі й у співі цвіркунчиків, у спекотному сонці і скрипінні морозяного снігу під ногами… А ще восени дозрівають яблука, падають з дерев горіхи: «Йой, як підеш до тої свої музикальної школи з такими чорними пальцями?!»