Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 8
Iван Якович Франко
Галя. Ну, що ж? Вiд Назара?
Стеха. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника.
Галя. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники.
Стеха. А хiба ж се й не добре?
Галя. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка, Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б – не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi.
Стеха. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опiсля, може, i обридне.
Галя. О, крий Боже! До самої смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, млiє серце? А коли цiлуєш… що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело! (
Стеха. Гарно, гарно! А од кого це вивчились?
Галя. Та од тебе ж. Хiба ти забула, як на вулицi, на тiй недiлi, танцювала? Тодi ще тата не було дома… Згадала?
Стеха. Коли се? Оце ще видумали!
Галя (
Стеха. Хто там?
Хома (
Хома. Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!
Стеха. Кого не було?
Хома. Кого? Гостей!
Стеха. Яких гостей? Од пол…
Хома. Цс!.. еге ж.
Стеха. Нi, не було.
Хома. Гляди ж, анiтелень!.. Отець Данило, спасибi, розрiшив. Не забудь тiльки завтра вранцi послать йому вишнiвки. Знаєш? Тiєї, що недавно доливали. Нехай собi п є на здоров’я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завiрюхи? А вiтер неначе стиха.
Стеха. Злякаються вони! Де ж пак! I в горобину нiч приїдуть для такої панночки, як наша.
Хома. Звичайно, звичайно.
Стеха. Iще пак, такий старий… а панночка…
Хома. Сама ти стара, сороко безхвоста!
Стеха. Дивись! Зараз i розсердились. Хiба я на вас?
Хома. Так що ж, що не на мене? Так на мого… ну… полковника.
Стеха. Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?
Хома. А що вона? Її дiло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне: а твоє дiло навчить її, врозумить, що любов i все таке прочеє… дурниця, нiкчемне. Ти вже, думаю, розумiєш?
Стеха. Та се розумiю, та з якого кiнця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось i сьогоднi менi говорила. «Моли, – каже, Стехо, – Бога, щоб швидше я вийшла замiж за Назара, – половину добра свого вiддам!»
Хома. А ти й повiрила!
Стеха. А чому ж i нi? Вона така добренька.