Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 7

Стеха (отходит от стола). Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив’янка, мед, венгерське – усе, усе. Тут i їстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Негрiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: «I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i третє, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (Помолчав.) Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думає, що наша сестра – коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», – каже. Та i що таки той поганий хорунжий? А полковник хоч старий – нехай йому добре сниться – так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я – так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка – i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як теє то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже.

Из боковых дверей выходит Галя.

Стеха. А що? Як прибрано?… Тим-бо й ба!

Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що?

Стеха. Та ще й якi гостi, якби ви знали!

Галя. Якi ж там гостi i вiдкiля?

Стеха. Угадайте.

Галя. Чи не з Чигирина?… Так?…

Стеха. Iз Чигирина, та хто такий?

Галя. Якi-небудь старшини?

Стеха. То-то бо й є, що не старшини, i…

Галя. Та хто ж такий? Може… та нi! Сьогоднi не такий день А менi батюшка учора i говорив щось таке.

Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, – тiльки не скажу.

Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене.

Стеха. А що дасте? Скажу…

Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи.

Стеха. Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi.

Галя. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

Стеха. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (Вполголоса.) Сьогоднi прийдуть старости.

Галя (в восторге). Вiд Назара! Вiд Назара!

Стеха. Та там вже побачите, вiд кого.

Галя. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаєш?

Стеха. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу.

Галя. Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

Стеха (лукаво). Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла?

Галя. Ти смiєшся з мене! Я заплачу, їй-Богу, заплачу i татові скажу.

Стеха. Що ж ви скажете?

Галя. Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

Стеха. Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили!