Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 541
Iван Якович Франко
– Ставати?
– Ставаймо.
Прокіп теж радив:
– Дійшли до краю.
Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стіжки.
А Хому Гудзя скоро пустили. Він вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женців і тільки криво всміхнувся.
* * *
Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу і опадають. Вітер наче покоси громадить на нічнім небі, складає в копиці.
На луці важко дрімають чорні стоги, наче ситі воли на паші. Вони розпливлися і гинуть у пітьмі, а Хома чує їх скрізь: отут, і з правого боку, і ззаду, і зліва, над головою. Сіно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло і пустити з неволі придушений там дух материнки, горошку та буркун-зілля.
Гострий колючий смішок ворушиться у грудях у Хоми, підступає під горло. Ха-ха!..
Попрацювали руки і походили ноги, поки зібрали таке багатство.
А ось одна мить…
І не кінчає. Він наче бачить – громадять сіно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покіс носом. «Добре сінце, прошу пана?» – Як золото чисте… – Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, – і позирає на небо. Заклав руки в кишені, штани на йому чорні, а куртка біла – і знов зацибав по луці, як чорногуз.
А сміх танцює в грудях.
Хома ліниво засуває руку в кишеню і не виймає.
Ще встигне.
Вітер шумить поміж стогами, п’яний од духу сіна, хмари лягають в покоси, ніч – наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагай при боці. – Сей рік більше маємо сіна. – «Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати».
– Стане й продати, – говорить до себе Хома.
Він обережно насмикав сіна і потрусив. По тому вийняв з кишені сірник.
Вітер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долоні й задивився, як пелюстками троянди зарожевіли у нього руки.
Сіно не хоче горіти. Тріщить і скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак сіно починає горіти.
Тоді діловито, спокійно Хома відходить далі, під другий стіг.
Блимне на мить блищаком і знову згине у пітьмі.
Скінчив нарешті.
Тепер він хоче дивитись.
Ляга животом на отаву, кладе голову на долоні й чекає.
Скирти чорніють виразно, навіть заплющивши очі, Хома їх бачить. Коли ж розплющує очі, стоги вже не ті: вкрились димами, і такі легкі, рухливі.
Дрібні вогні починають гратись під ними, як діти в червоних спідничках. Вони скачуть по боках і лізуть нагору, а чорна маса то гнеться під ними, то виросте раптом, наче намагається знятись і полетіти.
Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокій ллється по його жилах, тільки глибоко десь, на самому споді у грудях, хробачком корчиться сміх.
Стоги тимчасом ростуть. Дим розгортає крила і пориває з собою вогонь. Це вже не діти в червоних спідничках, а щось велике, завзяте, як звір, що намагається скинути з грудей вагу. Простягає спідсподу руки з синіми жилами, душить і підгортає під себе, наче ведмідь. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.
Стоги вже в’януть, осідають, а він все пирска зірками, як слиною кіт, все диха синім вогнем, хлюпає полум’ям в берег чорної ночі.