Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 539

Пан іде далі. По подвір’ї розтеклись гуси: гусенята коливають з ноги на ногу, наче вітер моріжком гонить жовті пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так і лишились в оборі. Двері в возовню стоять отвором, і чорна пустка вигляда звідти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворі, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на місце, але зараз і кида. Невже нікого і біля коней?

– Мусію, гей!!

Знову тихо.

– Мусію! Ти там?

Чудно падає голос в околишню пустку і без одповіді гине.

Пан згортає на череві руки і озирає подвір’я…

Що ж се таке?

Сниться, чи справді?

Ось тільки двір був як серце, що б’ється і розганяє по тілі кров, а тепер все завмерло, спинилось, і кожні зачинені двері, кожна чорна діра отвору – наче загадка.

Пси побачили пана і вже скиглять йому під ноги, скачуть на груди.

Геть!

А бестії, хлопи!

Вертає в дім. І там скрізь пустка. Жінка ще спить. Він проходить через порожні кімнати, зазирає в столову, шука покоївки – ані душі. Злість його душить. Грима дверима, перекидає стільці і хоче так крикнуть, щоб по всіх хатах заскакала стаєнна лайка.

А, бестії, бидло!

Де Ян?

Стає і слуха.

Через те слово враз зашуміли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна!

Де Ян?

Він сам послав Яна до Ямищ женців наймати. Ямищани прибудуть, і все скінчиться. Але ті хлопи!

Пан не може сидіти в хаті. Його тягне на двір. В тім дворі-трупі якась принада. Він ще раз проходить його од кінця до кінця, самотній і безпомічний, повз замкнені брами стодол, чорні отвори стаєнь, вогкі й блискучі очі коров.

А Ян, стікаючи потом, весь в хмарі пилу, жене назад. Кінь сапа – сапа економ, трясучись на стременах. Його стрічають криком:

– Що, панський приплічнику, найняв ямищан?

– Маєш женців доволі? ха-ха!

Ян скаче не озирнувшись і тільки здіймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.

Село замкнулось, чекає. Очі у всіх видющі, вуха чуйні. Двір – наче мрець у селі, хоч тихий і нерухомий, а будить тривогу.

Звістка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, ніж економів кінь. Хоч день робочий, а усі вдома. Під ворітьми купками люди, по хатах двері отвором. На городах спинилась робота. Стоять між грядками, заклавши руки, і розмовляють через сусідські плоти.

– Чули? Хоч би душечка в дворі. Покинули всі.

– Вони давно вже пристали, чекали тільки, аж люди почнуть.

– Що ж воно буде?

– Почне сипатись зерно, набавить ціну.

– Глядіть ще, щоб не найняв сторонніх.

– Де там, не пустять. Наші не пустять чужих.

Прокіп вмовляє:

– Держіться. Як будемо разом стояти, наш буде верх.

Йому ловлять слова із рота.

– Аякже. Гуртом, мовляли, і батька бить добре.

Багатші бурчать. Вони по коліна загрузли у землю, їм важко.

– Забастовка! Буде вам забастовка… не один ззаду почуха… ет, чорт зна що.

Але не дуже бояться.

Молодь сміється.

– Ловко?

– А ловко.

У полуднє діти розносять: пан пішов на гуральню. Крізь шибки вікон, з городів і з-за плотів йдуть за паном сотні очей. Пан йде між очима, як під зоряним небом.