Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 543
Iван Якович Франко
– Ов!
Гафійка страшенно горда.
– Аякже. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив, як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку – не можу, каже. І все боїться.
– А батькові твоміу і досі досадно, що я не в Сибірі?
Гафійка вся стрепенулась.
– Де там! Як сталось з татом нещастя – змінилися зовсім. «Правду, кажуть, говорив Гуща»… Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде…
– Кому се нам?
Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько, Панас. «Розкажіть, каже, про тих демократів»…
Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса.
– Такий кумедний!..
Марко взяв її руку в свою.
– Хороша ти.
Гафійка почервоніла, навіть поночі видко.
– Що – я…
Коло Гущі скоро скупчилась молодь. Він усе знає, сидів у тюрмі. Од нього вперше почули, що села скрізь гуртуються в спілки. Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки. З своїм невеликим гурточком він завів новину – гуртову працю. Разом орали і молотили – і все виходило краще та швидше у них, ніж у людей. Якось само собою перевелась на селі п’яна парубоча сваволя, бійки та нічний галас. Ті, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове читання. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка. Він певно знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. Як! не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? Що їм робити?
Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:
– Як що робити? Бити. Не лишити і на насіння.
Андрій з-за плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею і верещав:
– Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спілку. Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Він нікому не вірив.
– Хіба мужик знає?
Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.
* * *
Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне, і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче місяць там сходить, а часом спахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки під хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять під воротьми, читають небесні знаки. Пливуть голоси з пітьми, хто знає – чиї, і гинуть у пітьмі.
– Пан в Переорках горить.
– Де там! Десь ближче – там у Млинищах, або у Рудці.
– Підпалено, видко.
Собаки виють скрізь по дворах, – і сумно і моторошно осінньої ночі.
– Вчора горіла економія в Гуті.
– А позавчора клуні хтось підпалив…
– Згоріла, кажуть, дощенту сам попілець.
Траплялось, вогонь подавав звістку вогню. Як тільки займеться десь небо – з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила. Тоді чорне село, як острів на вогняному морі. Вітер часом приносить чад, далекі дзвони, тривогу.