Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 480

У проваллі знов стало темно. Усі мовчали.

– Іване, – перервав хтось врешті тишу, – розкажи-но, як тебе жінка била та як ти од неї забіг аж сюди…

– Отеє вигадав! Щоб жінка та чоловіка била – та се ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було… хе-хе-хе… – непевно якось сміявся Іван, немов хотів підбадьорити себе.

Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Се їх з’єднало, і з того часу Іван не розлучався з земляками. Весела і добродушна вдача Іванова не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як від лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. От тою-то лютою жінкою й дратували раз у раз Івана, та він не сердився і добродушно викручувався жартами.

Та хоч сите тіло Іванове спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Він прив’язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильність до Соломії помічав не тільки Остап, а всі, і лиш висміювали бідного коротконогого лицаря.

– Говори, – дратував Івана той самий голос, – певно, молотила, як ціпом. Коли б не втік, то пішов би досі на смух.

– Ну, то що? – жваво підхопив Іван. – Хіба я боюся смерті? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати – не двічі. Вмер – і край, більш не встанеш.

– Ні, краще не здихай, Іване, тут, бо будуть шкури дешеві…

– Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав, – хехекав Іван, мов булькав із повної пляшки. На сміх його, однак, ніхто не обізвався. Люди були поважні, похмурі навіть. Тільки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля.

– Чи не час нам у дорогу? – поспитала Соломія.

– Про те вже дід Овсій знає, він тут порядкує, – обізвався Остап.

Очевидячки, се питання усіх цікавило, бо по проваллі пройшов шепіт: пора, пора… І почалося збирання.

– Потихо, потихо, не всі разом, – шамкав дід Овсій і все лазив поміж люди, усе толочив їм ноги.

Рушили.

Вибратися, однак, із темної, покрученої та вузької чорториї було нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чіплятись за клунки, вставати і знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врешті війнув вітрець – перед втікачами була наддунайська низина. Усі зітхнули вільніше, хоч небезпечність саме тут і починалася. Треба було перейти рівне, незаросле й не закрите нічим місце, щоб опинитися в комишах. Дід Овсій вистроїв усіх в одну лінію, а сам пішов попереду. Ніч була темна, аж чорна, в кількох ступенях нічого не можна було розібрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував втікачів. Вони потиху посувалися.

– А я вже вас держуся, як сліпий плота, – шепотів Іван до Соломії, йдучи за нею. – Куди ви – туди й я… Щоб бути разом… А може, вам важко, то дайте мені клунок, я понесу, – жебонів він, важко відсапуючи…

– Та не сопіть так, мов ковальський міх, – напучувала його Соломія. – А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгоші з вашою торбою разом…