Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 479

– Ох-хо! – вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою загинуло в темному проваллі.

Десь здалеку бриніла, як муха повесні, притишена пісня.

– Отче наш… да будеть воля твоя… – молився хтось із притиском, із чуттям.

Хвора жінка важко дихала і стиха постогнувала. Межи втікачами були й Остап із Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу.

– Ти ще не заснула, Соломіє? – стиха обізвався Остап.

– Та мало що… Так сон наліг на мене, так наліг. Коли б уже швидше рушати звідси…

– Ще рано, до півночі далеко… Ну й холод – чисто змерз!.. Іване! – обернувся Остап у другий бік. – Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?

– Падку мій! Таж то аж наверх лізти, гей! – жахнулось щось у темряві пискливим баб’ячим голосом і кілька разів відсапнуло, немов корова у хліву.

– І куди його посилаєш? Адже він на своїх коротких ногах не злізе на гору, – кинула Соломія.

– Овва… овва… бозна-що вигадали… я й не на таке лазив… – образився Іван. І з сими словами стало чутно, як він подряпавсь на стрімку стіну урвища, важко й часто відсапуючи.

– Бач, старається Котигорошок… – промовив хтось із темряви, – аби молодиця слово сказала – в пекло полізе.

За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину і запорошуючи усім очі, скотився додолу тріумфуючий Іван.

– От і не виліз… от і короткі ноги… ге! Якби не короткі ноги – сидів би один із другим поночі… а тепер у нас вогонь буде… хе-хе-хе… Кресало є?… Є!.. А губка є?… Є!.. Ну, викрешемо… ге!.. – торохтів він, мов горохом сипав.

Іван метушився, бігав без потреби з одного місця на друге, шелестів сухим бадиллям, ірощив його і складав на купу.

Врешті черкнулась криця о кремінь… спалахнула на мент іскра, і стіни урвища немов двигнулись.

Іван припав до землі і дув. Червону цятку, до якої він мало не торкавсь устами, розбирав гнів: вона росла, червоніла, пирскала, мов сердитий кіт, і врешті, не витримавши, схопилась полум’ям, бухнула сивим димом і залляла світлом дно чорториї.

Нерівне світло осявало коротку, грубу фігуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втікачах, що сиділи й лежали купками по землі. Круті глинясті стіни урвища жовтіли, і лиш угорі, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок.

Остап та Соломія присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега річки, почувся кінський тупіт. Усі насторожились.

– Гаси вогонь! – обізвався хтось пошепки й з тривогою. – Крий боже, ще помітять…

Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому і не вдавалося. Жевріюче бадилля розповзалось скрізь, мов огняні хробаки, сичало й курилось.

Тим часом кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих.