Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 478
Iван Якович Франко
Остап підвів Соломію й потяг її до кринички.
Стань на коліна і дивись у воду…
Соломія нагнулась і зазирнула до кринички. Звідти глянуло на неї свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось із-під очіпка.
– Тепер глянь на свої ноги.
Соломія глянула і враз залилася дзвінким сміхом.
– Ха-ха-ха!.. – не вгавав Остап. – Голова молодицина, а ноги парубочі…
Вони реготались, мов діти: вона – тонко і дзвінко, як молода дівчина, він – грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.
– Що ж воно буде? – спитав перегодом Остап. – Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.
– А ось що буде! – рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса. – На, ріж…
– Що ти кажеш? – жахнувся Остап.
– Ріж, кажу…
– І тобі не жаль, Соломіє?
– Ані крихти… Ріж! – уперто намагалась молодиця й сіла долі.
– Та в мене й ножиць чортма.
– Ріж ножем!..
Остап стояв, вагаючись, але, бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломіїне волосся.
Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по плечах додолу і лягали на землі дивними покосами.
Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце і на очі набігли сльози.
Робота була скінчена. Остап одступивсь од Соломії, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломія, мовчазна й замислена, сиділа долі серед обтятого волосся і вдивлялась кудись у простір.
Заходяче сонце червоним світлом осявало сю картину: його, стрункого й міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю, і її, що в образі білолицього чорнявого хлопця дивилась у простір засмученими карими очима.
– Ну, пора нам рушати… Гей ти, парубче, як тебе звати – Семеном чи як?
– Про мене й Семене… – зітхнула Соломія і знялась із місця.
ІІ
Була темна осіння ніч. Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полинину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі.
То був Дунай.
Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилу прибережного узгір’я. В одній з таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди. То були втікачі. Два дні і дві ночі сиділи вони тут у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастися у прибережні комиші і там чекати перевожчиків із-за Дунаю.
Було там чоловіка з тридцять, із дітьми, з усяким хатнім збіжжям, зі слабими навіть, яких не можна було кинути у чужій стороні.
По дні яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осінні води шуміли, збігаючи у Дунай, не то вітер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечності голос оповідав звичайну історію втікача… «І попавсь я до грека, і зазнав я неволі ще гіршої, як удома. Гнав мене на роботу і вдень і вночі, і годував гірш за собаку… Сорочка на мені чорна, заношена… І ходив я, як звір той лісовий, та не смів і словом перечити хазяїнові, бо він нахвалявся наслати на мене посіпак…»