Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 60

«А він не дурний…» – мовив до мене Мелитон, збагнувши єврейську філософію.

«Як бачиш», – відказав я.

«Ну то з тебе пляшка рому, Муцо! – загорілися очі в Мелитона. – Витягни, витягни з броцака, не будь уже таким останнім скнарою! У тебе завжди є щось у торбі, дорогий інтенданте. Ти вмієш заощаджувати, сам щойно сказав…»

Муца не впирався, витягнув з рюкзака коричневу бутельку, ще й буханець білого, мов сонце, хліба…

А коли ми вже геть розохотилися, й до Мелитона почала навально добиратися буйність, він підвівся з прічі й вигукнув:

«На якої псової мами ми тиснемо по кишенях заплачені за нашу кров гульдени? Чи, може, на той світ підемо з ними? Навіщо, там чорти задурно будуть поїти нас гарячою смолою… Потрусіть матнею, хлопці, а я нині всі проп’ю. Ану гайда у Вітторіо на Ринг!»

Й ми всі четверо схопилися, готові пропитись до нитки на святі нашого цісаря…

У містечку Вітторіо, на плацу Ринг, знайшли кнайпу, досередини не заходили й сіли надворі за столиком під різнокольоровою парасолькою. Навпроти заступив вулицю рекламний щит з парсуною лялькової дами зі стовпом кучерявого волосся на голові, а внизу щита виднівся якийсь напис ґотикою.

«Що там написано?» – спитав мене Мелитон.

«Скуповуємо жіноче волосся», – прочитав я.

«Гм… – заграли знайомі бісики в Мелитонових очах. – А чи тільки з голови? – Він придивлявся до куревського обличчя намальованої пані й тихенько наспівував сороміцьку коломийку: «Ой дана та й дана, така в мене кучерява, як шкіра з барана!»

Й замовк, позираючи на нас лукавим поглядом, і я вже знав, що в нього вертиться на язиці якась масна оповідка.

«Якось прийшов до чорта молодий граф просити, щоб привернув до нього серце неприступної панни, – почав розповідати єфрейтор, – а він за це готовий продати нечистому душу. Чорт не захотів його душі – нехай граф краще в заплату за послугу задає йому вічно якусь роботу. Й подумав закоханий панич, що чорт зовсім дурний, і радо погодився. Арідник тут же навіяв панянці чари кохання, й вона прийшла до графа в ліжко… Аж тут не те: не встигне він дотулитися до коханої, як нечистий з’являється на порозі: давай мені роботу! Граф посилає його побудувати міст на ріці, а чортові це як два пальці обісцяти; потім граф наказує збудувати замок, далі – ціле місто, й чорт умить усе ретельно виконує й не дає графові змоги взяти красуню. Аж врешті панна сама вийшла до арідника, щось там до нього прошепотіла, й нечистий пропав навіки… Довго та пара жила в любові, діждалися вони дітей і внуків – і ось одного разу проходжуються, вже старенькі, парком, аж бачать: сидить їхній чорт на пеньку й, спльовуючи в долоню, щось розправляє на коліні, аж свистить. Спитав граф у дружини, що ж це він робить? «А-а, я забула тобі сказати, ти ж такий був тоді нетерплячий: я вийшла до нього, висмикнула з лона волосинку й сказала, щоб він її розправив. Отож чорт і досі розправляє…»