Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 62

«Я ж не чорт, дурню! – підвівся Мелитон, сплюнув і враз із сентиментального однолюба став розсердженим нахабою. – Чув я, Федьку, що в нашому реґіменті закінчилися стрільна й набої… Тож на тебе тепер уся надія: вийди за окопи, настав у бік П’яви голу задницю і гримни так моцно, як умієш тільки ти: якщо не вб’єш якогось там італійця, то хоч добре налякаєш!»

І в ту мить, ніби наврочений, схопився Федько за живіт, прожогом вискочив з намету, зсунув над окопом штани й щосили дриснув у ворожий бік.

Тільки один постріл пролунав з італійської сторони: Федько скрикнув і звалився в окіп поцілений, замість цісаря Франца-Йосифа, гарячою кулею в саму гузицю.

Із старшинського намету біг до окопів фельдфебель Отто Кац: невже італійці порушили перемир’я? Хвильку дивився на Федька, що лежав на дні окопа долілиць у болоті, потім допитливо глянув на Мелитона: що трапилося?

«Er ist etwas gestorben», – спромігся єфрейтор вимовити по-німецьки.

«Du bist dumm, er ist ganz tot… Feuer!» – закомандував фельдфебель, змахнувши рукою в бік італійської лінії.

Однак ніхто не виконав наказу: набоїв у нас насправді не було.

Коли ми ховали Федька, Мелитон втирав сльози й примовляв:

«Холєра, то ж я винен, я…»

Так трагічно закінчилося святкування першої річниці сходження на престол імператора Карла І… І з того часу ми не чули від кутського опришка ані одного жарту…

XI

Моя розповідь, дорогі брати і сестри, зближається до кінця, бо ж і дні мої позирають уже за свою межу – то про що далі розповідати?… Але ж таки цікаве було те наше життя, хоч, як згадати, надто вже сутужне: весь час на грані з небуттям.

Можливо, тому ми водно підживлювали себе жартами – в такий спосіб раділи кожним прожитим днем, що його нам вділив Господь, а про завтрашнє ніхто не думав, аби, не дай боже, не здуріти. А коли зрідка траплялися справжні радощі, то закарбовувалися вони в тямці навічно…

Таки мав я серед того безпросвітку на італійському фронті один справді щасливий день. Навесні вісімнадцятого року прибуло до нас підкріплення: цісар Карл І провів у Галичині останню мобілізацію, немовби хотів до решти позбутися тих остогидлих йому русинів, які тільки те й знали, що скиглити про незалежну українську державу, не маючи поняття, як вона мала б запрацювати, – достоту, як той карпатський абориген, який запитував у Ціти, де знаходяться коні в автомобілі… Тож нехай їх зжере ненаситний італійський фронт: прибув над Ізонцо Чотирнадцятий піхотний полк з невишколених руснаків. І що гадаєте: австріяки здобули перемогу над італійцями й увійшли в містечко Капоретто, що на підходах до неприступного Трієста.

Та якщо говорити правду – була то піррова перемога: обидві армії до того знесиліли, що воювати вже не могли й на очах розпадалися. По обидва боки фронту розпочалося масове дезертирство, вояки втікали додому на дахах переповнених поїздів, й переможець генерал Гофман попросив перемир’я.

Драгуни Мелитона Небожителя вешталися на конях вулицями завойованого міста, хлопці забирали з магазинів усе, що потрапляло до рук; до мене в штаб приходили кавалерійські інтенданти й вимагали фуражу для коней: на переднівку розпочався падіж худоби.