Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 55

«Ти б трохи стримувася, парубче, бо колись доспіваєшся, як наші ротмістри вловлять смисл твоєї співанки…»

«А вони по-нашому не розуміють», – безжурно відказав Мелитон і гейби навмисне, щоб глузливі антицісарські слова увійшли в тямку вірнопідданому Гольдмайстру та тугодумному Отто Кацові, ще раз із викликом проспівав останній куплет.

«Ну-ну, – гасив я ризиковну браваду Небожителя, – тримай ґембу на замку, вже-сь бо мав з ними цурес… Забув, як вони вмить зрозуміли твоє пояснення, чому ти опинився серед ночі на даху касарні, хіба не чув, як зареготали?»

«То правда, – зітхнув Мелитон. – Ще не знати, хто швидше вивчить чужу мову: ми їхню чи вони нашу…»

Далі ми їхали мовчки, тільки й того, що поцмокували на коней: я вряди-годи позирав на рельєфний профіль Небожителя й думав: звідки він, такий породистий, взявся, кров яких предків нуртує в його жилах, чому ним всі не тільки захоплюються, а й бояться, і звідки в нього те вміння знаходити спільну мову з худобиною? А яке витворне його обличчя, та якби він жив у часи античні, то його парсуну напевне карбували б на римських монетах! А сам же – ну, звичайний конокрад…

І я таки не втерпів – спитав, наражаючись на глузливу відповідь Мелитона:

«Скажи мені, чого Федько Мазур позаочі непоштиво обзиває тебе конокрадом? Невже ти займався цим промислом?»

«Дурний твій Мазур, і ти – теж, хоч і вчений… Непошти-и-во! Таж у цьому слові найвищий пошанівок! Хіба вам утямки, що то не хлоп, який не свиснув коня з чужого пасовиська, не вкрав жінки і не навчив сина осідлати огиря?»

«Хтось би подумав, що ти вкрав, хлопе, свою Катерину…» – промовив я невпевнено й анітрохи при тому не сумніваючись, що так могло бути насправді.

Я пригадав собі надзвичай вродливу жінку, що то сміялася, то голосила на рекрутському прийомі в Коломиї, а вже яка пиха, яка дума й гордість малювалася на її обличчі, коли дивилася на свого мужа – так, напевне, не пишалася навіть красуня Ціта престолонаслідником Карлом, коли вони приїжджали на люфт до Косова й Коломиї!

«А таки вкрав! – на все горло вигукнув Мелитон. – Ще й як украв – якби ти бачив! Ніхто такого ніколи не зрів… Я жив тоді в Кутах, і найздольніші кутські парубки перебрідали верхи Рибницю, їдучи на Службу Божу до Новоселиці. Гадаєш – молитися? Дзуськи!.. Пішла така фама в Кутах, що до новоселицької церкви із Сакатури, що за Прутом, ходять найвродливіші на всю околицю дівки, бо свого храму ще не мали, і кожен з нас наглядав по своїй вподобі найгарнішу… І ось однієї неділі я побачив, як несусвітня красуня, кажу тобі – несусвітня, гейби то ангел або відьма, стоїть перед престолом у шлюбному віночку поруч із таким собі ґанц звичайним хлопунем, а панотець бере з таці два перстені й одного з них простягає до пальчика молодої. І я враз утямив, що ще секунда – і буде пізно, навіки її втрачу… То я довго не думав, підійшов до престолу, затримав отцеву руку й поцілував, а він, не збагнувши, що діється, справжнього жениха втратив з виду й надів обручку на палець дівчині, а другу втиснув на мій… Свідки, дружби, дружки й гості стояли ніби заворожені – таку ману я напустив на них, й поблагословив нас священик, а тоді я схопив Катерину на руки, кінь ждав мене перед папертю, висадив молоду на коня, сам вскочив у сідло, а вона, кажу тобі щиру правду, обняла мене за шию й прошепотіла: «Леґіню мій, я так якби знала, що ти маєш прийти: панотець перстень мені простягає, а мені ніби руку відоймило – не піднесу, аж тут ти, любчику мій коханий!» І погналися ми галопом у Сакатуру, й сказала Катерина своїм батькам, ніби нічого особливого й не трапилося: «Благословіть, тату й мамо, це мій чоловік». – «А де ж той?» – спитали старі. «А того не було, нема й ніколи не буде!» – відказав я зухвало. О, яке то було буйне весілля! Але мусив я дати щедрий викуп сільським парубкам – витрусив з пуляреса всі гроші, які виторгував у Вижниці за вкраденого коня з Прелуцької полонини…»