Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 53

Жиди вчинили рейвах, я зрозумів, що вони мають рацію, й коли виліз із підвалу, промовив до Муци, як тільки міг, ласкаво:

«Мусиш свою дитину десь інде заховати, Муцо, люди в нинішній біді стали добрішими, й напевне є в селі жінка з молоком, а якщо не грудьми, то пипкою зможе якось вигодувати немовля… То йди пошукай і приходь сюди сам».

Й пішов бідний Муца шукати рятівницю, хоч я сумнівався, що знайде: село невелике й до того ж я не запам’ятав, щоб хтось останнім часом кликав мене хрестити… І скажу вам по правді, мої дорогі брати і сестри, – вельми боляче мучило мене сумління, та іншого виходу не знаходив, бо ж таки раніше чи пізніше зрадив би нас усіх дитячий плач.

Минуло два дні, Муца не повертався, й зрадливо відступала від мого серця тривога: а певне хтось таки прихистив нещасного, не один я такий милосердний на білому світі… І втікачі в пивниці теж заспокоїлися.

Аж на третій день прийшов Муца – сам, без дитини – й винувато розвів руками, мовчки пояснюючи, що виконав вимогу родаків: позбувся дитини… Й тоді я вперше помітив на його обличчі отупілий вираз, він виглядав так, ніби стояв перед дулом автомата під стіною, – то був уже не колишній наївний і добродушний Муца, а втілення жаху й безнадії; я намагався випитати в нього, де дитина, але він не вмів промовити ні слова, й відтоді й донині я не почув від нього жодного людського звуку…

Й ось сидить тепер Муца на лаві під кущем бузку й хухає на бджіл, благаючи в них прощення, й мовчить, мертво мовчить, а бджоли, видно, давно йому простили – лазять по його руках, ніби пестять…

Але чому він більше не дихає на них, не зігріває – може, моя розповідь заспокоїла його, й він заснув; погляньте, яке блаженство осінило Муцине обличчя…

Нехай поспить, нехай відпочине нарешті бідолаха, бо ж досі муки совісті невпинно сточували його душу: в ті чорні дні Муца Шпайхер поховав своє бджоленятко в холодному снігу – останню бджілку із грішної пасіки.

VIII

Але забіг я надто далеко – у смуток: повели мене туди тяжкі згадки, тож мушу вертатися назад, щоб розповісти далі все за порядком.

…У травні 1915 року зрадлива Італія виповіла війну Австро-Угорщині. Наш Тридцять шостий реґімент переформувався в маршбатальйон, і ми вирушили з бравими вигуками «Dreimal Hoch für Kaiser und Vaterland!» – хто потягом, хто у возовому обозі, а драгунія на чолі зі старшими офіцерами потягнулася кінною колоною з-під Відня на південний захід, минаючи Капфенберг, Ґрац і Любляну, щоб зайняти бойові позиції між річками П’явою й Ізонцо, які впадають до Трієстської затоки.

У тому поході на італійський фронт наш полк виглядав велично: гриви в коней буйні й розчесані, ніздрі роздуті, шиї вигнуті дугами; справні в горах гуцульські коники й парадові карінтійські аргамаки ступають, ніби пританцьовуючи, аж риплять їхні гладкі крупи; попереду гарцюють ротмістри й серед них наш капітан Гольдмайстер, за ними – старшини з фельдфебелем Отто Кацом на правому фланзі; колону новоспечених кавалеристів очолює шеренга найздольніших вершників із знаменитим драгуном Мелитоном Небожителем посередині…