Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 51

Втрутився у сварню Мелитон, намагаючись жартом злагіднити конфлікт:

«Та про що ви сперечаєтеся, хіба не знаєте мудрої приказки: коза не худоба, жид не чоловік…»

«А фрайтер – не саржа!» – закінчив Муца Мелитонів віц.

І тоді я побачив озвіріння на Адольфовому обличчі, він круто повернувся й вийшов з касарні.

А я подумав:

«Певне, має рацію Муца: шовінізм властивий напівкровкам, які стоять на стику націй».

На другий день єфрейтор скрадливо заходив у штаб. На його губах тліла винувата гримаса, проте вибачливих слів від нього я не почув. Й певне для того, щоб я, попрощавшись із ним, не запам’ятав учорашнього інциденту, плеснув мене долонею по плечу й завів у лабораторію полкового фотографа. Ту фотографію майстер до вечора надрукував, і Адольф вручив її мені, написавши на звороті: «Достойному камерадові О. Підгорецькому – Адольф Шикльгрубер».

Більше я з ним не зустрічався. А в тридцятих роках у газеті «Діло» побачив портрет канцлера Німеччини Гітлера – і впізнав…

Недавно я прочитав у якихось спогадах про Другу світову війну таке повідомлення: після аншлюсу Австрії до Німеччини в 1938 році Гітлер щонайперше забрав з віденського музею меч Фрідріха Барбаросси й заховав його у своїй літній резиденції у Берхстенгадені…

Я й донині не можу повірити, що у моїй молодості мені довелося спілкуватися з таким собі єфрейтором Адольфом Шикльгрубером – у майбутньому надлюдиною і нелюдом, який залив кров’ю всю Європу.

А Муца…

VII

Занімілий від жаху під час ліквідації коломийського ґетто Муца Шпайхер не міг мені розповісти, що з ним трапилося того несамовитого дня, та я собі намагаюся уявити…

Зима сорок третього була сніжна й люта, і втікачам із ґетто, коли розпочалася остання ґестапівська акція на цілковите знищення чорного кварталу між будинком гімназії й повітовим шпиталем, тяжко було зникнути з очей карателів: глибокі сліди вели до замерзлого Пруту, й тих щасливців, яким вдалося крізь проломи в парканах вихопитися із палаючого пекла, наздоганяли кулі, клали втікачів один за одним, й здавалося Муці, що то бджоли, яких він щозими викидав із вуликів, гинуть тепер на снігу – так само ворушаться, лазять і мертво стихають, пойняті несусвітнім морозом.

Муца бачив, як тут же, за проломиною в паркані, впала горілиць на сніг його Рифка – він штовхнув її першою в пройму, може, врятується з немовлям, а сам прикипів до парканного стовпа і злився з ним, ставши непомітним для убивць… Й утямив тепер Муца, що наздоганяти Рифку немає потреби: бджола-матка, яка оберігала його сім’ю, вже не живе – настигла Муцу кара за знущання над Божою мухою; ой, та застерігав перед цим тяжким гріхом панотець, але ж ґешефт затьмарив пасічникові сумління, і що тепер він має робити, і чи взагалі є сенс жити далі й рятуватися від смерті…

Німці погналися за втікачами до зарінка, та переходити ріку не наважувалися, знаючи, що Запруттям заволоділи упівці; ґетто дотлівало, на снігу лежали мертві бджоли, й нарешті стихла стрілянина; ще якийсь час ґестапівці никали згарищами, висліджуючи уцілілих євреїв, вряди-годи лунали поодинокі постріли, а далі стало тихо, й карателі, завершивши акцію, подалися в бік гімназії.