Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 48

…Шляґенгофрата Ріттера з Тоскани не діждалися ні цісар, ні ми. В кінці квітня Італія виповіла Австрії війну, й у реґіменті почався шарварок: офіцери й підстаршини готували полк до вимаршу на італійський фронт.

Отоді-то моя добра доля вибрала мене на рятівника Сакатури: до полкової канцелярії нашого кавалерійського реґіменту заявився німецький емісар – єфрейтор Адольф Шикльгрубер, який мав перебрати в мене документи на фураж – овес і сіно – для кінноти кайзера Вільгельма II.

VI

Був це вже не юнак, хоч йому щойно переметнулось за двадцять п’ять: важке обличчя з широкими вилицями, товстим носом і спадистим назад чолом надавало єфрейторові вигляду зрілого мужа, однак із важкістю фасу дисгармонували прямі, в ширину носа вусики й зухвала чорна гривка, що спадала на лівий бік чола. Ці деталі молодили його самовпевнений вид, який брижився від частих спазмів лицевих м’язів, й мені спочатку здавалося, що цей вояка водно чимось невдоволений, шукає приключки для суперечок, а єфрейторські зірочки на вилогах кітеля – то лише маска, що камуфлює його справжнє звання й непомірну амбітність.

Мав Адольф здатність в одну мить міняти свій настрій, і коли його обличчя розпогоджувалося після надокучливого тику, він ставав аж до симпатичності балакучим, проте постійна виклична посмішка на губах, яка спонукувала співрозмовника погоджуватися з усіма його інвективами, не згладжувала крижаної відчуженості єфрейтора.

Відрядження Шикльгрубера до Тридцять шостого реґіменту тривало кілька днів, хоча оформлення документів на фураж відбулося по-німецьки швидко й точно; я тоді вперше збагнув категоричну різницю між швабською зорганізованістю й австріяцькою розхлябаністю…

Єфрейтор Шикльгрубер у розмовах зі мною не приховував своєї зверхності до австрійців, які, на його думку, не становили собою імперської нації – то якийсь вавилонський конгломерат народів, серед яких переважають слов’яни, й Адольфа нудить на саму лише згадку про те, що у рейхсраті чутно здебільшого слов’янську мову, а президент, не розуміючи, про що говорять, солодко позіхає… І ось така квазіімперія очолила Союз Центральних держав у світовій війні – яка ж то ганьба і, зрештою, політична нісенітниця!

За ті три дні Адольф прив’язався до мене, адже серед австрійських офіцерів він не знаходив хоча б приблизного інтелектуала, а що говорити вже про фельдфебелів і капралів, аж тут знайшовся рутенець, який добре володіє німецькою мовою та ще й з віденським акцентом, таким приємним для вуха єфрейтора – уродженця міста Браунац, що на кордоні Австрії й Німеччини; визнається на філософії Ніцше й скептично ставиться до компіляцій Маркса.

Адольф, незважаючи на тевтонське виховання у Мюнхені, де він опинився після смерті батька буквально на бруку й голодував, бідував, заробляв на хліб креслярством, поки не зголосився фрайвілігом до війська, – враз вивільнився із панцера німецького відчуження, почувши мою віденську вимову, й під час першої нашої бесіди в бараку, коли жовніри перед відбоєм мали вільний час, розповів мені цікаву приключку, і я, слухаючи, з подивом спостерігав, як його банальне бюргерське обличчя крем’яніло при тій розмові й віддавало погано прихованою жорстокістю.