Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 46

І тут попався. Вартовий запримітив на даху підозрілу постать, вмить доповів ротмістрові, ротмістр дав знати поліцейському комісарові, жовнірів підняли на алярм, ті стягнули Небожителя долі й потягли на допит.

«Для чого вилазив на дах? Яку диверсію задумав: вибух, підпал, замах на фельдфебеля? Які сигнали подавав ворогові? Хто ще був з тобою у змові? Де сховався італійський шпигун, який давав тобі диверсійне завдання?»

І так далі, і тому подібне…

На смерть переляканий Мелитон уже бачив, як його виводять з касарні на плац, оголошують вирок, щонайменше цілий взвод наставляє на нього карабіни, лунає команда «Feuer!», і він, ні в чому не повинний, падає долі й конає продірявлений кулями, а його вірна Катерина так лунко голосить, що чутно її із Сакатури аж до Відня, й шепоче колись безстрашний опришок і галабурда, а в цю мить засуджений до смертної кари оферма, якому сам диявол нарадив дряпатися на той рубероїдний дах:

«Сарака моя жінка, сарака… Сарака моя жінка, сарака…»

Останнього любовного листа надиктовує нефортунннй Мелитон – сам не знає кому, й нащурили вуха ротмістр, комісар і фельдфебель: що ж то він там бурмоче, до чого признається?

Й прикрикнув Гольдмайстер:

«Та ти не шепочи собі під ніс, злодію, потім помолишся, а тепер признавайся до державного злочину, даємо тобі одну хвилину!»

Й переляканий Мелитон випалює, немов з кулемета, оправдувальні слова – говорить такою мовою, яку розуміють і німці, і українці, і євреї – усі народи світу зрозуміли б!

«Ін унзере касарня айн горобець гат гніздо ґемахт… Іх бін ґекомен, патичок ґеномен, патичком ґештурке, горобець ґефурке!»

Аж сам засміявся із свого словесного витвору, ротмістр і комісар теж пирснули сміхом, тільки Отто Кац, який ніяк не міг погодитися із офіцерським всепрощенням, бо ж таки порушив єфрейтор військовий порядок, виніс винуватцеві найсуворіший фельдфебельський вердикт:

«На сім днів до шкраббараболі!»

Карінтійський аргамак цілий тиждень відпочивав, а єфрейтор Мелитон, до свого сорому, всі ці дні чистив на кухні картоплю.

На другий день після того, як Отто Кац оголосив Мелитонові наряд на кухню, вкотився до бараку Федько Мазур і зі сльозами на очах почав скаржитися перед фельдфебелем, що йому життя немає від єфрейтора Небожителя, що краще гнити в буцегарні або гинути в окопах, ніж терпіти опришкові знущання; і не треба Федькові тих додаткових порцій каші, що їх вишкрябує з казана кухар Непийвода з Королівки, який колись варив пиво в тамтешній броварні і тут потаємно теж цим займається; і тих маслаків, що за наказом ротмістра на глум виставляють перед Мазуром посудомийники, ніби голодному псові, теж не треба; і то неправда, що Федько мав намір з’їсти двомісячного бичка, – всю цю брехню видумав конокрад Мелитон, який нині на кухні разом з Федьком чистить картоплю й допікає його розпитуваннями: що то був за бичок, якої масті, оббілованого чи з ратицями поставили його на стіл перед Федьком; їв Мазур сире м’ясо чи запечене, сам випотрошував бебехи, чи, може, Муца готову тушу притарганив на плечах із Дорнфельда, і які на смак бичачі яйця…