Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 166

Цей перегук двох ув’язнених поколінь відбувається на сторінках роману в трясовині тундри над рибним і необжитим озером Ямба-то, куди товариство колишніх воркутинських в’язнів вилетіло вертольотом на рибальство й залишилося у тундровім полоні на багато днів, оскільки вертоліт у призначений термін за ними не прилетів. Таку пригоду мав мій брат Євген, він про це написав спогад.

Тундрою тоді блукав майже міфічний, проте зовсім реальний скитальник Михайло, котрий колись утік із Соловецьких островів і до людей вже не вертався, я назвав його Михайлом Шинкаруком, з яким на безлюдді зустрівся його племінник Євген Шинкарук, і вони – в’язні тундри, прообразом якої був СРСР – з’ясували свій родовий зв’язок.

Та для повного розкриття образу Михайла Шинкарука мені треба було дослідити маловідому для мене біографію Михайла Іваничука харківського періоду (ми все ще думали, що його, можливо, заслали на Соловки, де він загинув, а ще подейкували, ніби втік), і я взявся шукати слідів на піску.

Передовсім поїхав до Харкова, щоб у Харківському університеті бодай щось довідатися про стрийка, але там з великою нехіттю (йшов тоді 1987 рік) відповіли мені, що справді працював такий в університеті до 1937 року, а далі нічого про нього не відомо.

Тоді я ще раз простудіював книжку спогадів стрийка «14 місяців на Землі Франца-Йосифа», розпочав листування з директором ленінградського Музею Арктики й Антарктики М. Г. Ягодіциним; саме в тому часі обізвалася до мене товаришка Михайла пані Зіновія Навальківська; пізніше я ознайомився з протоколами кримінальної справи Михайла Іваничука – й на підставі цих розірваних шматків інформації склав віртуальну біографію вченого і, переконаний, ніде не схибив: саме так, а не інакше могло протікати життя стрийка Михайла від того менту, як він став студентом Українського вільного університету й паралельно Карлового університету в Празі, аж до його смерті.

Про празький період життя М. Іваничука я вже дещо розповів, проте не з’ясував, чому саме йому була доручена така відповідальна експедиція, адже на посаду заступника начальника Третьої зимівлі могли рекомендувати й іншого географа – мусив Михайло мати для цього вагомі підстави.

Отже у квітні 1931 року доцент Харківського ІНО геоморфолог Михайло Іваничук отримав від директора Арктичного інституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою він запрошував молодого вченого прибути до Ленінграда для підготовки третьої черги зимівлі на Землі Франца-Йосифа в бухті Тихій, при чому професор призначив М. Іваничука заступником начальника експедиції – лікаря Луки Васильовича Кулаєва.

Такої несподіванки Михайло, звісно, не чекав. Минуло неповних три роки, як він виїхав з Праги до Харкова, зайняв посаду викладача географії в ІНО, був обраний доцентом і відзначився хіба лише тим, що написав до шкільної читанки з географії популярну статтю про експедицію Умберто Нобіле на дирижаблі «Італія» до Північного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий успіх у читачів через те, що автор взяв для неї матеріал безпосередньо від члена експедиції Нобіле чеського професора-геолога Франтішека Бегоунека.