Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 163

Та ось 1927 року батько отримує листа від Михайла, в якому той повідомляв, що вирішив виїхати слідом за своїм учителем, а нині вже колегою Степаном Рудницьким – до Харкова. Це стривожило мого батька, він утямив, що брат нерозважно встромлює свою голову в пащу дракона й неминуче загине. Відписав Михайлові листа, в якому запропонував зустрітися з ним на польсько-чеському кордоні – на вершині Говерли біля прикордонного стовпа, того самого, який і нині височить на чолопку гори кам’яною бовдою. Тут відбулася зустріч братів на відстані п’яти кроків – навіть обнятися не змогли: польсько-чеські прикордонники за хабар дозволили їм тільки побачитися через межу.

Таки впізнали один одного, хоч десять літ не бачилися, проте радість зустрічі тут же затьмарилася прикрою розмовою: Іван просив Михайла, щоб не виїжджав в Україну, Михайло назвав Івана боягузом, і брати холодно розійшлися навіки.

У кінці 1928 року батько отримав від Михайла листа з Харкова: професор Степан Рудницький запросив його на посаду доцента кафедри фізичної географії в Харківському ІНО.

З цього моменту почалася в Михайла Іваничука стрімка наукова кар’єра. За три роки він стане славним полярником, очолить експедицію на Землю Франца-Йосифа, а далі перед ним розкриється заманлива перспектива наукових експедицій на Північний полюс, а може, і в Антарктиду. Михайло тоді в листі до Івана називав себе найщасливішою людиною в світі!

II

У моїй родині, скільки пам’ятаю, панував культ стрийка Михайла – мужнього воїна, старшини УСС, ученого і, звичайно, знаменитого полярника, якого ми, троє дітей Івана Іваничука – Наталка, Євген і я – ніколи не бачили, а наслухалися про нього багато прецікавих розповідей від тата, і коли хтось із нас запитував, де зараз наш стрийко, то батько, в якого на робочому столі чомусь весь час стояв глобус, показував нам на сам вершечок земної кулі, біля якого розсипався архіпелаг Землі Франца-Йосифа, а згодом, як від Михайла перестали приходити листи, засмучений тато показував нам інший архіпелаг, розташований на глобусі трохи нижче, і були то Соловецькі острови, про моторошну таємницю яких ми мало що знали.

…Після повернення з експедиції Михайло прислав нам фотографію, на якій він, обвітрений і смаглявий, сидить у розстібнутій під шиєю сорочці, а на його плече схилилася вродлива жінка – молода дружина стрийка Ніна Соколова-Краузе, зрусифікована німкеня, яка при своєму коханому чоловікові швидко українізувалася, і про неї, мабуть, для того, щоб попередити можливі докори брата за те, що одружився із чужинкою, написав Михайло у листі: «Це найкраща у світі жінка, і Ваша з Марією (моєю мамою. – Р. І.) любов до неї означатиме любов до мене». Десь у той час прислав Михайло моєму батькові свою книжку спогадів про Третю полярну зимівлю під назвою «14 місяців на Землі Франца-Йосифа» – прецікаву розповідь заступника начальника експедиції про досліджуваний ним найпівнічніший європейський архіпелаг, на окраїнах якого він відкрив ще не позначені на мапі невеликі острови.