Читать «Переможець завжди самотнiй» онлайн - страница 50

Блиск і слава.

Кожна з цих дівчат була переконана в тому, що рано чи пізно її мрії стануть реальністю, що одного дня всі визнають її талант, аж поки до її розуміння доходило, що в цій галузі існує лише одне магічне слово:

Зв’язки.

Щойно прибувши до Канна, всі вони рознесли та роздали свої портфоліо та резюме й тепер, напружено дослухаючись, чи не задзвонить їхня мобілка, відвідували всі ті місця та заходи, куди можна було потрапити, намагалися потрапити туди, куди вхід для них був закритий, мріючи про те, що їх запросять на якусь розкішну церемонію, яка триватиме протягом усієї ночі, а може навіть на омріяну червону доріжку, що веде в Палац Конгресів. Але ця остання мрія була майже нездійсненною, настільки нездійсненною, що навіть вони визнавали її нездійсненність, щоб уникнути почуття образи й розчарування, яке могло б зруйнувати радість, яку вони хотіли переживати з приводу будь-якого, хай навіть зовсім маленького успіху.

Зв’язки.

Спершу помилившись кілька разів, вони нарешті зав’язували знайомство, яке давало їм якусь перспективу. Тому вони й були тут. Бо їм таки пощастило вийти на зв’язок, завдяки якому їх викликав на проби режисер із Нової Зеландії. Жодна з них не запитувала, з якою метою її сюди викликано; вони тільки знали, що запізнюватися не можна, бо ніхто не любить марнувати час, а надто люди, які працюють в індустрії кіно. Якщо хтось і міг похвалитися тим, що має скільки завгодно вільного часу, то це вони, п’ятеро дівчат, що чекали тут, у приймальні, з журналами та мобільними телефонами в руках, гарячково набираючи есемески, щоб з’ясувати, чи не запрошують їх сьогодні ще на якісь заходи, телефонуючи друзям і при цьому не забуваючи сказати, що зараз не можуть приділити їм час, бо мають надзвичайно важливу зустріч із кінопродюсером.

Габріелу мали викликати четвертою. Вона намагалася прочитати щось в очах трьох перших, які виходили із зали, нічого не кажучи, але всі вони були… актрисами. Вони твердою ходою прямували до виходу й спокійним голосом бажали іншим успіху, так ніби хотіли сказати: «Не хвилюйтеся, дівчата, вам уже нема чого втрачати. Роль дісталася мені».

Одна стіна великої кімнати обтягнута чорною тканиною. На підлозі електричні кабелі всіх зразків, лампи, обплетені дротом, де закріплена також якась велика парасоля, а перед нею — рама, обтягнута білою тканиною. Звукове обладнання, монітори, відеокамера. По кутках стоять пляшки з мінеральною водою, металеві валізи, триноги, комп’ютер, лежать, розкидані повсюди, аркуші паперу. На підлозі сидить жінка років тридцяти п’яти в окулярах і гортає її портфоліо.

— Який жах, — каже вона, не дивлячись на неї. — Жах та й годі.

Габріела не знає, щó сказати. Можливо, ліпше вдати, ніби вона її не слухає, піти в той куток, де гурт техніків про щось жваво розмовляють, курячи сигарету за сигаретою, або просто зупинитися на місці.