Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 205

Варя не знала, що Павло добрався до Сталіно, але його там спіймали і заарештували на шість років. Вона ще не знала, що він повернеться в село за своєю родиною, якої вже не було. Але знала, що до села приїхали перші поселенці з Росії і зайняли порожні будинки.

Варя не знала, що на одному з пагорбів, що звався Голготою, у збудованій ченцями дерев’яній церкві були поселені двісті сімдесят п’ять жінок-людоїдок і навіть дівчатка десяти років. Серед них була Улянида, добра, кумедна, прозорлива, яка бачила майбутнє, але так і не зрозуміла, що з нею трапилося, хоча прожила ще рік. Але Варя знала, що всі її віщування справдилися.

Варя не знала і не могла знати, що Кузьма Петрович Щербак згине в Соловецькому таборі, при вході в який на залізній брамі красувався напис «Залізною рукою заженемо людство до щастя», а у його дружини Марії не витримає серце від допитів у НКВС. Але Варя знала, що Щербака ще довго будуть із вдячністю згадувати ті, чиї життя врятували харчі, роздані чоловіком.

Варя не знала, що Федора Чорножукова і його дружину Оксану наздоженуть кулі при спробі втечі.

Варя не знала, що у смерті Михайла не було вини батька, але знала: до скону дорікатиме собі, що не пригостила бабусю перед смертю варениками.

Варя не могла знати, що син Одарки стане льотчиком і все життя намагатиметься знайти хоча б якийсь слід матері, але не знайде.

Оксанка закінчить медичний інститут і отримає направлення у Підкопаївку, проте Варя не впізнає у молодій приємній лікарці доньку сестри Ольги.

Вона ще не знала, що бачить старого Данила востаннє. У грудні тридцять четвертого року він буде у Харкові, в Оперному театрі, серед таких, як він, бандуристів і лірників на З’їзді народних співців Радянської України. Нещасних сліпців під приводом поїздки до Москви повантажать в ешелони, але темної ночі вивезуть у лісосмугу на околиці Козачої Лопані, і загін особливого відділу НКВС УСРР розстріляє їх усіх, навіть хлопчиків, засипле тіла вапном, а освячена бандура Данила згорить разом із іншими інструментами.

Варя не знала, що мине багато років, перш ніж слово «голод» люди зможуть промовляти вголос. А коли схаменуться і почнуть рахувати загиблі від голоду душі, визначити їх точну кількість буде вже неможливо. Колись вкажуть, що навесні тридцять третього року щодоби помирало приблизно 25000 українців, але Варя знала, що ніколи її пам’ять не полишить спогад про маленьку Сонечку і жіночу чорну косу, яка звисала з воза смерті.