Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 204

– Таточку, – сказала Варя, підвівшись, – будь ласка, пробач Олю. Вона не знала, що творить, її засліпив розпач. Я знаю, що ти любив і її, і Михайла, і мене. Пробач нас усіх.

Вона прислухалася до свого серця і відчула, що батько пробачив усіх своїх дітей.

– Спасибі тобі! – Варя вклонилася. Відходячи від одинокої могили, вона подумала, що треба якнайшвидше встановити два хрести, ліворуч – батьку, праворуч – Василю.

Варя підійшла до криниці, сіла на лавку. По дорозі йшли дві людини. Коли людські постаті наблизилися, Варя впізнала у них кобзаря Данила і Василька. Хлопчик зрадів, побачивши рідну тітку, привітався.

– Хто із наших залишився? – запитав він по-дорослому.

– Братики.

– Мама?…

– Дуже погана… Ти розумієш, про що я, – сказала Варя. – Гадаю, встигнеш її застати живою.

Василько пішов до підводи, а Данило сів поруч.

– Ти Чорножукова? Так? – запитав він.

– Так! Я – Варя Чорножукова, молодша донька Павла Серафимовича.

– Як він?

– Гадаю, що йому добре на небесах.

– Ех, життя! – зітхнув старий. – Голос у тебе сумний. Заспіваю тобі, може, розважу, – сказав він, дістаючи бандуру. – Інструмент довго мовчав, стомився від мовчанки, а пісень нових ой скільки народ наскладав!

Кобзар торкнувся нігтями пальців струн, бандура ожила, ніби прокинулася від довгого сну. Ослаблим, але впевненим голосом Данило заспівав:

Я сьогодні щось дуже сумую, Про ту волю козацьку згадав. І про славу її не забуду, Що колись я, мов сокіл, літав, Боронив свою рідну Вкраїну, Не боявся лихих я татар. Тоді слава про мене гриміла І не смів нас чіпать яничар. А тепер все пройшло, все минуло, Чорна хмара кругом облягла. І на горе синам України, Лиха доля у гості прийшла. Забирають дітей України, Засилають в далекій Сибір, Щоб не чули, як плаче Вкраїна, І не сміли вертатись звідтіль.

Данило замовк, разом із ним стихла бандура.

– Ідіть до підводи, – звернулася до нього Варя. – Під’їдете з нами до села.

Варя підвела очі, подивилася на небо. Здалеку донеслося курликання журавлів. Варя згадала розповідь бабусі про те, що вони починають відлітати на Купріяна. Було тринадцяте вересня, Купріянів день. І раптом вона помітила серед бездонної сині неба журавлиний ключ. Великі птахи синювато-сірого кольору здавалися майже білими на фоні волошкового неба. Птахи, вишикувавшись ключем, летіли плавно, роблячи помахи крил у певному ритмі. Вони повільно опускали обрамлені на кінцях чорним дужі крила і різко підіймали їх угору. Журавлі в польоті тримали витягнутими ноги і голову з довгим дзьобом. І раптом Варя зрозуміла, що красиві птахи своїми дзьобами, як невидимими нитками, зшивають розколоте небо. Вона відчула це серцем і душею, як учила її Улянида. І з кожним помахом крил затягуються небесні рани. Вони ще кривавилися, бо навіть небо не змогло винести стільки болю, який випав на долю людей. Згорьована земля ще стогнала і приймала тіла невинно згублених людей, діточок-янголят, але на ній уже колосилися пшеницею поля, засіяні тими, хто залишився. І серце Варі поступово наповнювалося живильною силою, жагою та любов’ю до всього живого. Вона ще не відала, як складеться її подальше життя, бо залишалися податки, хоча й значно менші. Але знала, що земля, ніби спокутуючи свою провину перед людьми, віддячила щедрим урожаєм.