Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 203

– Як? – видавила з себе шокована Варя. – Як ти могла?! Нашого тата? Він любив нас…

– До цього часу я бачу батькові очі, здивовані, розширені від несподіванки чи переляку… Вони переслідують мене повсюди, де б я не була… Я знаю, що скоро з ним зустрінуся… Як мені бути? Я не можу піти, не попросивши у нього прощення, – чулося крізь хрипи.

– Як ти могла? І за що? За золото і срібні ложки нашого тата…

– Хіба я знала, що батько піде з Василем? Я рятувала своїх і твоїх дітей від голодної смерті.

– Смерть заради життя?

– Я ж з тобою поділилася і картоплею, і лушпайками для посадки, і борошном, і зерном.

– Виходить, ти картопляні лушпайки не знайшла у чужому льосі? І зерно було не крадене у колгоспі?

– Дурненька, наївна молодша донька Чорножукова! – промовила Ольга майже чисто. – Ти повірила, що можна вкрасти стільки зерна? Ми з Іваном вигідно все поміняли. Стільки було всього, що ледь довезли додому все те добро візком. Я тебе не обділила, врятував дітей той хліб.

– Який хліб? – сказала Варя крізь сльози, які покотилися горохом по щоках. – Хліб на крові?! Я з дітьми їла хліб з кров’ю свого батька?!

– Сходи на його могилу, – попросила сестра, – попроси за мене прощення.

– Де вона? – глухо і холодно спитала Варя.

– За криницею є невеличка скеля. Там ми їх закопали. Зліва батько лежить, праворуч – Василь.

– Як мені знайти могилу?

– Я подбала, щоб звірі не розрили… Ми виклали її каменями… Одразу за скелею. Поспішай, не гай часу, – Ольга знову прикрила очі, у грудях сильно захрипіло. – Бачиш, батько сердиться на мене – я проколола ногу, наступивши на дошку з його клуні. Він мстить мені…

– Тато не такий, як… – Варя хотіла сказати «як ти», але не змогла. – Він так нас любив…

– Знаю… Поспіши…

Варя підвелася. Ватяні ноги не слухалися, у голові паморочилося. Вона була приголомшена почутим, та попри все, не могла залишити сестру саму в такому стані.

– Іди вже! – ніби прочитавши її думки, сказала Ольга. – Проси у нього прощення на колінах… Шкода, що Василька нема вдома. Так хочеться його востаннє побачити!..

Розділ 92

Варя знайшла Андрія на роботі, коли він чистив стайні.

– Що трапилося? – стривожився він, побачивши стурбовану і бліду Варю.

– Ти можеш попросити у голови коня і підводу? – одразу запитала.

– Можу. Коли?

– Зараз! Негайно! Відпросися з роботи, будь ласка! – попрохала вона. – Потрібно поїхати в одне місце. Тільки не питай у мене нічого. Добре? Я потім усе поясню.

– Гаразд, – погодився Андрій.

…Підвода зупинилася неподалік від криниці, яку нарекли Даниловою. Варя добре пам’ятала це місце, хоча й була тут узимку. Вона зсадила з воза непосидючу Маргаритку, подала Сашка Андрію.

– Погуляйте, не ходіть за мною, – попросила Варя. – Чекайте тут.

Вона одразу помітила за скелею невеликий самотній горбик, вимощений каменями. Варя підійшла до могили, опустилася на землю. Сльози, біль, розпач – усе, що накипіло за останній час, вирвалося з її душі назовні. Вона впала на могилу, обняла руками, довго плакала, тужила, вила, розмовляла з батьком. Коли горе вилилося слізьми, Варя підвелася не зразу. Вона лежала на могильних каменях, чуючи, що батько відчув її біль. Через нагріте сонцем каміння батько вбирав у себе біль коханої доньки, своєї Ластівки. На душі стало легше, ніби звідти витягли тяжкий камінь невідання, який так довго стискав груди. Сонце осушило мокре обличчя, і пустун-вітер грався її світлим пухнастим волоссям.