Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 201

– Олю, люба, так далі не можна! – розхвилювалася Варя. – Потрібно попросити у голови колгоспу коня і відвезти тебе у місто, у лікарню. Треба їхати негайно!

– Я сказала, що мені нічого не треба! – сказала роздратовано.

– Я розумію, тобі зараз непереливки, – почала Варя.

Ольга її перебила:

– Скільки можна казати, що мені не потрібна поміч! – закричала вона. – Ні від тебе, ні від кого! Йди додому, до дітей, і дай мені спокій!

– Тобі ще можна допомогти.

– А ти спитала, чи я того хочу?! Я прошу допомоги? Дайте всі мені спокій!

Варя пішла, проте попросила старшого сина сповістити їй, якщо мати не почне одужувати. Було зрозуміло, що сестрі зараз тяжко і боляче, тому не можна на неї ображатися за грубість. Але чому вона так уперто не хоче їхати на лікування?

За кілька днів по тому прибігли до Варі сини Ольги і переказали, що мати хоче її негайно бачити. Варя залишила дітей на хлопчиків, а сама пішла.

Ольга з запаленими червоними очима лежала під ковдрою, хоча було дуже тепло. Напевно, її лихоманило, обличчя було вкрите рясним потом, жінка важко дихала. Варя підійшла до ліжка, сіла поруч на стілець.

– Навіщо доводити себе до такого стану? – спитала Варя якомога спокійніше, щоб не дратувати сестру. – Тепер згодна лікуватися?

– Навіщо? – сказала Ольга хрипким голосом. – Пізно вже.

– Не кажи так! У тебе діти. Чи ти хочеш залишити їх сиротами? Я зараз піду…

– Облиш. Посидь поруч, – попросила.

– Сидіти і дивитися на твої страждання? Ні, так не годиться! – запротестувала Варя.

– Сядь! – владно наказала сестра, побачивши, що Варя кудись збирається.

– Олю! – Варя хотіла покласти долоню на її руку, але сестра відсмикнула свою.

– А тепер помовчи і вислухай мене, – сказала Ольга, важко і швидко дихаючи, ніби довго бігла і так захекалася, що забракло повітря. – Мені залишилося вже мало, тому я повинна тобі зізнатися.

– Ну що ти таке верзеш?!

– Я знаю, що кажу. Раніше перед вічністю сповідалися у батюшки, просили відпустити гріхи, і ставало на душі легше. Все змінилося. Попів прогнали, церкви розвалили, а я не можу піти, не звільнивши душу від нестерпного тягаря.

Ольга почала задихатися, і Варя хотіла принести їй води.

– Не треба! – прозвучало наказом. – Сядь!

Варя покірно присіла. Почуте лякало її, в душу проникло погане передчуття.

– Це я винна у смерті Олесі, – почула Варя крізь хрипи, які зі свистом почали вириватися з грудей сестри.

– Не звинувачуй себе – ти хотіла як краще.

– Ні, ти нічого не знаєш, – Ольга віддихалася і продовжила: – Якось серед ночі прибігла до мене заплакана Олеся. Я пустила її в хату, і вона розказала, що Йосип дорікав їй, що не вагітніє. Він і раніше їй таке закидав, але тієї ночі він потягнув Олесю у свою п’яну компанію. При сторонніх він називав її пустоцвітом, порожньою бочкою і ще якось. Тоді Ганька сказала: «Нехай Семен їй дитину зробить, коли ти сам не можеш». Вони всі гуртом роздягли Олесю, яка пручалася і плакала. Йосип розвів їй ноги на привселюдний огляд, вони всі сміялися і заглядали туди: «Чому ж там порожньо?» Над моєю дівчинкою здійснили наругу усі по черзі. Дали їй вдягнутися, а потім Ганька розвела ноги і Йосип при Олесі поліз на неї.