Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 199

Світлана Талан

– А її батько живий?

Розділ 90

У повітрі кружляв теплий запах життя, вивітрюючи сморід смерті. Здавалося, сама весна хлюпнула на землю надію. Люди, схожі на скелети, обтягнуті шкірою, виходили на городи, з надією клали у землю ті зернятка, які зберегли для посіву.

Варя подіставала зі схованок насіння буряка, чорнушки, моркви, знайшла навіть гарбузове насіння, трохи квасолі та два початки кукурудзи. Але не було картоплі для посадки і жодної зернини жита чи пшениці. Варя була у розпачі, коли нагодилася сестра і принесла за плечима півмішка картопляного лушпиння.

– Буде тобі картопля на посадку! – сказала вона, відхекавшись.

– Де ти взяла? – здивувалася Варя.

– Де взяла, там вже нема! – усміхнулася вона. – Сусіди, які від мене через одну хату жили, померли ранньої весни, а я рвала у них на городі кропиву і дай, думаю, загляну у льох. Я туди, а там два повних кошики лушпиння! Уявляєш?! Один собі лишила, а це тобі.

– Господи, Олю! – Варя мало не розплакалася. – Тепер у нас буде картопля!

– Це ще не все! – Ольга склала на грудях руки. – Завтра принесу добрячий клунок жита!

– ?

– Посилали нас засівати поля, тож я потихеньку натягала, – пошепки сказала сестра.

– Але ж… У колгоспі вкрасти неможливо! Казали, що якийсь чоловік прив’язав у штани біля матні мішечок, куди ховав посівне зерно, так його спіймали і засудили за «законом про п’ять колосків».

– Так то ж спіймали! А ми робили мудріше! Я понашивала маленьких мішечків, тож ми з Іваном сіємо зерно, нишком насипаємо у мішечки і одразу ж їх закидаємо у посадку, яка біля поля. А там мої хлопці збирають їх, і гайда додому!

– Я… Я навіть не знаю, як тобі віддячити, – Варя розгубилася, до горла підступив клубок.

– Не треба мені нічого, – сказала якось сухо і швидко пішла. Вже на порозі сказала: – Якщо завтра не принесу жито, то післязавтра певно.

Варя ще почувала велику слабкість, але вже потихеньку виходила надвір, ходила по городу, розмірковуючи, що і де краще посадити. Коли прийшов Андрій, сповістила радісну новину.

– Як добре! – зрадів він. – Я попрошу у голови коня і плуг, зорю землю, і будемо чекати врожай! Тепер не пропадемо!

– Андрію, – Варя посерйознішала. – Мені треба з тобою поговорити.

Усмішка миттєво зникла з його обличчя.

– Щось трапилось? – стривожено запитав Варю.

– Тільки ти не ображайся на мене, але ця розмова повинна була відбутися рано чи пізно, – Варі важко давалося кожне слово, але вона продовжила. – Я тобі безмежно вдячна, що ти витягнув нас із пащі смерті. Спасибі тобі, що ти завжди був поруч і ділився з нами останнім куснем хліба. До кінця своїх днів я буду пам’ятати твою доброту. Але… але я – законна дружина іншого. Я не знаю, де він, що з ним, проте… – Варя замовкла. Їй безмежно боляче було казати ці слова, які вбивали надію чоловіка, що врятував їй життя. Вона бачила, як тінь смутку накотилася на його обличчя і який біль був у його очах. – Він може повернутися будь-коли… Я вже можу пересуватися, робити всі хатні справи, тож тобі нема потреби ночувати у нас. Якщо хочеш допомогти зорати і засадити город, я буду тобі вдячна, але поки що є «я» і є «ти». «Нас» немає.