Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 189

– Ой, Варю! – махнула рукою сестра. – То все твої красиві слова! Спустися на землю! Так, ми боремося за життя. Іноді я думаю, що ми самі собі лише продовжуємо муки. Ми все одно помремо від голоду. Питання лише часу.

– Тьху на тебе! – Варя, яку лише нещодавно обсідали безрадісні думки, вже готова була доводити сестрі, що за життя треба чіплятися до останнього. – Давай змінимо розмову. Як ти гадаєш, вони скоро повернуться?

– Звідки я знаю? – стенула плечима. – У тебе з їжі щось залишилося?

– На кілька днів. Ще є полова. Уся надія на повернення батька.

– Чому не згадуєш про чоловіка? Вони ж пішли удвох.

– Чому? Чому? – нервово сказала Варя. – Сама знаєш, що значить для мене батько.

– Я піду. На днях зайду, – сказала Ольга й поспішно вийшла з хати.

Варя замкнула за нею двері. Знову настане ніч. Як і раніше, хвилювання холодною потворою влізе в душу, застигне там каменем на невизначений час.

Розділ 83

Холод від поганого передчуття пробіг по спині, колькою шпигнув у серце, коли Варя вранці побачила відчинені двері батьківської хати. Заглянула досередини – і цеберко випало з рук: Ласки там не було. З примарною надією вона заглянула у колишній корівник. Порожньо, лише зяє діра у стелі там, де висмикали солому. Варя обійшла навколо хати, подивилася на городі. Ковдра свіжого сніжка залишилася непорушною, тож сумнівів не було: корову вночі вкрали.

Варя пішла у сільраду, як тільки туди прийшов голова.

– Пиши заяву, – порадив Максим Гнатович, – але скажу відверто: знайти корову майже неможливо. Крадії все продумують, перш ніж піти на злочин. Звичайно, я пошукаю по дворах, але не тіш себе надією.

Варя здогадалася: хтось добре знав, що вона вдома сама. Злодій був упевнений, що чоловіків нема вдома, тож нема чого боятися. Очікувана подія. Як тепер жити? Як заходити в хату і бачити голодні очі дітей? Вони прокидаються рано і терпляче чекають, коли вона внесе свіже молоко, процідить його і наллє у кружки. Що сказати їм? Як пояснити, що нема чого чекати? Відчай обхопив Варю, стис душу металевим обручем. Вона сіла на лавку біля хати, невтішно розплакалася.

Варя сиділа на припорошеній снігом лаві довго, поки не відчула, як від холоду тремтить кожна жилка. Діти чекають її. Вони маленькі і безпорадні. Треба йти до них.

Варя зайшла до хати. Маргаритка з червоним від плачу обличчям сиділа на долівці поруч із братиком. Сашко теж весь зревівся, вже не плакав, а лише розмазував по обличчю сльози і смоктав тряпчану ляльку.

– Він плаче і просить «ням-ням», – пояснила дівчинка. – Дай молочка!

– Зараз щось дам, – відповіла Варя.

Вона дістала торбинку із рештками борошна. Залишилося декілька жменьок, це кілька днів життя. Є ще полова і дрібка солі, які подовжать життя ще на кілька днів. Все. Незабаром кінець. Варя зрозуміла, скоріше відчула серцем: батько не повернеться. Зникала надія. Не буде надії – не буде життя. Відганяючи сумні думки, Варя дістала з торбинки маленьку жменьку борошна, змішала з половою, додала солі і води, замісила хліб. Від такого «хліба» у дітей дере в горлі, вони плачуть, але все одно ковтають – змушує голод. Раніше Варя давала запивати молоком, тепер доведеться пити «чай». Хоча б один бурячок десь дістати, щоб можна було підсолодити чай! Де ж його візьмеш? І Ольга щось не заходить. Можливо, у неї щось трапилось? Треба сходити дізнатися, але нема санчат, а на руках Сашка вона не донесе. Треба почекати…