Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 191

Варя прокидалася ранком, і перша думка була про дітей. З острахом вона підходила до ліжечка, вслухалася у їхнє дихання, потім торкалася рукою. Іноді хотілося, щоб день, який настав, не закінчувався, бо наступний буде страшніший. Від усвідомлення цього іноді їй здавалося, що життя безглузде. Воно повинно бути різноманітним, щоб погані події змінювалися на радісні, щоб було чергування горя і щастя, радощів і печалей, щоб ніколи не знати, яким буде наступний день. Але зараз, у перевернутому світі, все не так. Уже звечора знаєш, що наступний день буде жахливішим, а біль у душі – пекучішим. Прожитий день наближає до неминучого. Хочеться, щоб він тягнувся довше, щоб бачити якнайдовше дітей живими. Від того день тягнеться довго. Прожити його нелегко, бо вже не життя, а виживання. І день стає роком.

Ночами Варя думала: якби не було цих страждань, то чи замислювалася б вона над сенсом життя? І чому саме зараз, у критичній ситуації, лізуть у голову такі думки? Як могло статися, що люди збайдужіли до життя? Пограбовані, розтоптані, зламані жорстокістю влади, були приречені на смерть. Їм не залишили вибору між життям і смертю. Віра омертвіла, і смерть залюбки займала простір життя. Більшість людей вже й не намагалися шукати порятунок від безвиході. Повна моторошна байдужість до мук ближнього. Прийшло не лише фізичне омертвіння, але й моральне спустошення, повна байдужість. Помирали спокійно, не ремствуючи, безмовно. У людей споконвіку був страх смерті, наразі був страх життя. Смерть сприймалася як акт милосердя, як кінець страждань. Здоровий глузд полишав людей, мерли природні інстинкти, з ними втрачалася людська подоба. Люди переставали бути людьми, залишалися лише отупіння і здичавіння. Світ ніби вивернули навиворіт, життя не приносило радості, часто холодну руйнівну смерть чекали дужче, ніж життєствердне життя, бо тільки смерть могла стати єдиним порятунком від мук і тортур…

Розділ 85

Варя кілька днів не відходила від дитячих ліжок. Спочатку вона подумала, що діти захворіли на застуду, тому стали мляві, невеселі і навіть їсти просили не так вже й часто. Вона прикладала до гарячих голівок мокрий рушник, вони притихали і засинали. Прокинувшись, дивилися на світ запаленими очима з розширеними зіницями, в яких уже згасав вогник життя. Варя заливала у відкриті, як у пташенят, ротики теплу рідину, забарвлену останнім борошном. Діти ковтали, і майже одразу по ніжках починала текти жовто-зелена рідина. Вони вже не плакали, лише іноді тихенько скиглили. Здебільшого спали. Вони швидко і тяжко дихали, від чого грудна клітка неприродно випиналася. Варя зі страхом спостерігала, як збільшуються їхні животики, натомість ніжки стають тоненькими.